— Хто ти?!
Обличчя гойднулося, нахилилось ще нижче:
— Не впізнаєш?.. А поглянь-но ліворуч!
Гордій одразу ж повів очима наліво і побачив свіжона-сипаний горб, а що дивився знизу, од землі, то горб той здався йому височенним, як гора, майже до неба. А за горбом, теж упираючись у небо, виступали світліші й темніші хрести.
І тут Гордія прошив страшний здогад. Він рвонувся і хоч руки не вивільнив, все ж зумів сісти і закричав на Уля-ну, бо тепер її упізнав:
— Ти що?!. Та ти що?!.. Ти знаєш, що тобі буде?!.
І в крикові тому було більше страху, аніж погрози.
~ Розв’яжи!
— Розв’язати? — перепитала Уляна.— А що скаже мій син?
— Який син? — Гордій усе ще смикався, намагаючись вивільнити руки.
— Мій син, Микола... Який лежить осьо в могилі... Що ти його вбив... Що він скаже, як я тебе відпущу?.. І не смикай руками — не вирвешся. Умів убивати — умій і померти.
Та Гордій не хотів помирати. Звивався, як вуж, спробував навіть зірватись на ноги, і Уляна повалила його знову на спину, намацала піхви і дістала ножа.
...Потім звелася. Кинула ножа на землю і рушила з кладовища додому.
Хоч яка була втомлена, мала поспішати, щоб зробити все, що надумалась.
Місяць уже спускався за ліс, довкола швидко темніло, з кожним кроком сосни дедалі щільніше обступали Уляну, і вже перший вітерець — провісник світанку, заструмував поміж деревами, а трава взялася росою. Ноги її швидко змокріли, та вона на те не зважала — йшла швидко, майже бігла — зупинилася лише на своєму подвір’ї.
Тут уже було все наготовлене. В сінях лежав великий вузол із необхідним начинням, стояв бутель із гасом, а поверх — коробка сірників.
Я не знаю, чи Уляна заходила в х£ту. Може, ще раз зайшла, щоб попрощатися з рідними стінами, а може, й не заходила, щоб не ятрити і без того сплюндровану душу, поспіхом віднесла важкий вузол у верби, на човен, що чекав тихо на неї, і так же поспіхом повернулася назад.
Взяла бутель, стала поливати гасом хату, сарай, комору. Хлюпала щедро на стіни, на вікна та двері, поки спорожніла посудина, а потім дістала сірник, запалила добре намочений віхоть.
Віхоть одразу запалав смолоскипом. Червоні тіні застрибали тривожно по стінах, заметались подвір’ям. Уляна обійшла з ним і сарай, і комору, і хату, розливаючи за собою море вогню. І вже тоді, як гаряче запалало довкруж і ніч, здавалося, одступила аж на вулицю, кинула віхоть та подалася до човна.
Було видно наче серед білого дня. Пожежа аж гоготіла, бухала в небо вогнем, верби стали червоні, мов кров’ю омиті, вже лунали селом перелякані людські голоси і наполоханий гавкіт собачий, а Уляна вигрібалася човном у Твань, подалі од берега. Гребла мовчки та заповзято, втома наче одступилась од неї, вона мов аж помолодшала, і коли б їлько оце зараз побачив її, в нього знову, мабуть, защеміло б неприспане серце...
Та він її стрів трохи пізніше, третього дня після пожежі.
— Згоріло дощенту, не лишилося й тріски. Спалила так, мов уже й не збиралася жити на світі... А мо' й не збиралась, хто ж його знає...
Два дні він нікуди не рипався: набилося повно поліції, з району і з довколишніх сіл, тягали людей та допитували, де поділася Уляна, приходили й за Ільком, бо хтось ткнув-таки пальцем у нього,— світ, як то кажуть, не без добрих людей,— та він їм не сказав нічого, хай би й жили тягнули — не сказав би, і вони, потримавши його ніч у холодній, відпустили на ранок. Лазили навіть в очерети, але "ви ж самі бачите, які в нас болота, тут дивізія сховається, не те що людина", тож поліцаї, пострілявши та пополохавши птаство, так ні з чим і поїхали.
Влаштували тільки на прощання Гордієві похорон.
Похорон був пишний і бучний, із промовами та стріляниною в небо, а потім, як і годиться, поминки, і поліцаї повпивались, як свині, і гасали селом та стріляли у вікна. Поліцаї напились та й поїхали, а їлько, зачекавши ще день, погнав човен на Твань.
Він гріб і прислухався, чи за ним хто не стежить, але позаду було тихо, тільки плюхалася риба та кахкав десь крижень.
— Ільку!
Голос пролунав так нагло, що він аж жердину впустив. Вона лунко стукнулася об борт, стукіт покотився водою,— їлько ловив неслухняну жердину, а з очеретів уже випливала Уляна.
— А бодай тебе!— тільки й сказав їй їлько.— Отак налякала!
Придивлявся до Уляни — вона ніби ще більше змарніла. Шкіра аж стягнулась на вилицях, губи почорніли й потріскались,— видно, не легко порішити людину, хто б вона не була, снилося, мабуть, оте перерізане горло, й Ількові так жалко стало Уляну, так її жалко, що важко було й дивитись на неї.
— Що там чувати? — спитала Уляна, коли взяла од нього хліб, сало та молоко.
— Та вроді нічого.
— Песиголовці забралися?
— Та поїхали... Поховали на прощання Гордія...
Мстива, недобра посмішка зблиснула на обличчі Уляни.
— Ще будуть ховати... Про мене дуже допитувались?
— Та й під землею шукали... Чула, мабуть, як птицю полохали?
— Чула, аякже... їм дурних патронів не жалко: постріляють, німці ще насиплять у пригорщі...
— А як же тобі тут, Уляно? — врешті наважився запитати Ілько: перед очима все стояв заболочений отой острівець.
— Мені — що,— байдуже стенула плечима Уляна.— Не розкисну, не з глини... Ти от що скажи: оті двоє лишились у селі?
Ілько здогадався одразу, ким цікавиться Уляна. Здогадався й про те, що вона має на думці.
— А може, не треба, Уляно?
— А ти сина мого піди та спитай!—відповіла жорстко Уляна. Глянула на Ілька так, що той уже й не радий був, що спитав.
— Та я хіба що... Я просто так...— забубонів знічено він.— Чи мені їх, собак, жалко... За тобою серце болить: не видержиш ти тут довго — лихоманка заїсть!
— Видержу... Я все, Ільку, видержу, хай вороги мого сина не надіються...
Більше ні про що й не розмовляли, здається. Ні, ще домовилися про сигнал, який він мав подати в разі небезпеки. Мав запалити багаття — двір його чи не найвище в селі, видно іздалеку: вдень — дим, уночі — вогонь. Як запалить багаття, тоді Уляна в село — ні ногою.
Іще домовились, що Ілько пустить чутку: буцім Уляни вже й немає поблизу. Подалась униз, на Дніпро, до своєї далекої родички.
Попрощались, роз’їхались. Плюснула кілька разів жердина, замкнувся очерет, наче й не було щойно Уляни, така тиша залягла довкола.