Наталія Дев'ятко
Україно моя
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням. І там, гублячись в далечині прожитого часу, легкою луною, понад водою, понад простором, понад пам'яттю поколінь, які розгубили свою гордість, які скорилися, ледь чутно: "Тиша. Тиша над водою. Тиша під вербою. Тиша місячна..."
Зашуміли верби над водою. Заговорили. Співи вербині місяць гойдають. І від того співу місяць до землі хилиться, кров'ю людською наливається, жах свій блідий зраджує. І летить жах блідий понад ріками, понад селами, через часи і через пам'ять, карби на душах ставлячи, серця крилами блідими зачіпаючи. Як лівим крилом зачепить, на кригу серце перетвориться, як правим — на камінь, що навіть смерть, рідна сестра жаху блідому, на порох не розтрощить.
Верби над водою віти у воді купають. Сліди у часі лишають. Верби над водою.
Жінка бліда. Бліда вершниця. Четверта з чотирьох. Схиляється над водою, малює на хвилях долю свою і долю тих, що на тій воді рік у рік відбиток облич своїх залишатимуть. Рік у рік. У ніч найкоротшу. У ніч найстрашнішу, що крізь всі часи водою мовчазною протягнеться, водоспадом, що за вершницею четвертою впаде, луною слів людських, марою заклять людських, людською вірою зраджених, людським розумом розіп'ятих, заклять давніх, людьми вкрадених.
Жінка бліда. І постать її бліда. Над водою і у воді. На кордоні ночі найкоротшої. Серед хвиль річки владної, людським розумом ще не переможеної, людською вірою ще не проклятою, у людській душі пам'ять про волю не скорена — така річка та з водою чорною, з хвилями шовковими, з місяцем у багряне фарбованим, що з небосхилу у прірву зірвався.
А на іншому березі, навпроти жінки блідої, брат її молодший. Наче птах блідий, схилений, п'є світло місяця червоного повного, що з глибин бездонних до дзеркала хвиль тягнеться.
Тиша над водою. Тиша під вербою. Тиша.
Так ті двоє над рікою схилилися, у воду свого майбутнього дивляться, закляття на чорній воді пишуть, імена свої у закляття вплітають, вітром осипають, вербовим листям печатки ставлять на всі віки, літерами підручників згублені, на всі серця, почуттями не опалені, на всі слова, без надії сказані.
Та місяць багряний краплі свого злого світла зронює у воду, німими колами хвилі полоняючи.
Зникло все. Світанковими хвилями розійшлося, розгубилося, не забулося.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням. Річка тече, закляттями хвиль виграє, кров'ю місяця причащається, наче мрець, місяць над водою підіймається, щоб брату блідому і сестрі блідій шлях вказати.
Зорі вниз дивляться. Зорі вниз падають. Зорі червонії.
Вереск. Крик. Плач. Стогін. І ножі виблискують червоним у світлі пожеж, що їх червоні зірки ненавистю запалили. Зірки кров'ю місяця, у хвилях розплесканою, отруєні.
Ти була такою, Україно! Свавільною, мстивою жінкою, товстокосою. Ти пила кров своїх ворогів з чаші щербатої, і брат блідолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобітки сап'янові не бруднила, і сестра блідолиця всміхалася тобі, бо власну гордість в твоїх чистих очах бачила та душі твоєї не жадала, хоч була у неї бандура, де бракувало струн душі твоєї.
То сестра блідолиця дала тобі чашу щербату, щоб ти її наповнила, і ти прийняла чашу щербату чемно і зверхньо, бо палали вже пожежі на землі твоїй.
Ти забула, Україно! Ти відреклася від чаші щербатої, хвилям віддала дарунок безцінний, відреклася від килимів з пір'я птаха блідого. І не кров забруднила чобітки сап'янові, а бруд, на безвір'ї замішаний.
Ти прийняла долю свою, Україно.
Тільки вітер ще зберіг луну пам'яті твоєї, пам'яті про тебе, Україно. Тільки вітер на світанні кидає, наче тіні, що давно стали порохом, уривки пісень твоїх, заклять серця твого, коханням і ненавистю переповненого.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.
Озовітесь!
Співи. Лункі у душі співи. Ті співи лякають людей. Ті співи людям ненависні, бо брат блідолиций дав кожному пір'їну з крила свого, хто у ці співи вплітає закляття душі своєї. А сестра блідолиця тебе, Україно, сестрою своєю назвала. І пили ви, сестри горді, з чаші однієї щербатої, і топилися очі ваші в чужих очах, наче в дзеркалах, що одне навпроти одного поставлені.
І стогоном лунало з глибини безодні чорних хвиль річкових: — Озовітесь!
Відьми — всі дочки твої, Україно. Чаклуни — всі сини твої, Україно. Вони — пісня душі твоєї розпорошеної, віри твоєї зрадженої, присяги, на світанні ночі найкоротшої даної, втраченої. Бо не взяла сестра блідолиця струн для бандури, що з бандур найніжнішою, найпристраснішою, найчарівнішою була б.
— Чаклуни і відьми, кров'ю чаклунства поєднані, красою хвиль річки чорної, річки, що ночей ширша і днів довша, нагороджені, хрестом вічним, не християнським, відмічені, озвіться!.. Озовітесь!
— Вони не озвуться. Якщо б ти їх покликала, Україно. Але ти мовчиш, Україно. Вуста твої дротами металевими зашиті, долоні твої написами на корі до кволих дерев прикуті, очі твої водою річок накриті, річок, бетоном полонених, тіло твоє під степом, машинами розореним, під курганами пограбованими. Навіть квітів нема на могилі твоїй, Україно, тільки хліб з твого серця проростає.
Тільки місяць блідий над тобою про зорі червоні у небі й на землі згадає.
Ворони кружляють над тобою, Україно. Над тобою і над полями, де вороги сходяться. Попелом мрій твоїх, Україно, у золото хліба твого злітають. Ворони озвуться замість дітей твоїх, Україно.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.
Далеко-далеко, серед часів пустища, серед степу волею безкрайого, кров'ю ненависті зрошеного, брязкотом зброї хрещеного, під небом, що за хмарами не ховається, променями-гратами зупинене. Зірковими мечами вікна забиті-захрещені. Усе забуте. Усе зраджене. Усе літерам бездушним віддане.
— Ти не пробачиш, Гетьмане.
— І ти не пробачиш Богдана. Борги нам обом сплачено.
Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.