Хотів ще щось говорити, але сили не стало. Закашлявся — і козацька душа полетіла на той світ.
Заплакали козаки за своїм отаманом і почали копати яму під розлогим кленом у балці. Остап закрив очі батькові, прикрив тіло червоною китайкою. Поклали отамана в глибоку могилу, засипали землею. Коли вже станула висока могила, а на ній дубовий хрест, козаки заспівали:
Рости, рости, та клен-древо, рости вгору високо
поховали пана-отамана в сиру землю глибоко.
Остап скликав козаків.
— Панове товариство! Не стало нашого отамана, а ми без його проводу не дамо собі ради. Не встоїмось перед московською силою. Незабаром вони нас винюшать і вигублять. Моя рада така: не чекаймо на них! Послухаймо останніх слів отамана; не кидаймо колод під ноги нашій козацькій старшині. Вона й так страждає тяжко від московської неволі. їдьмо за Дніпро. Так радив покійний батько. Така наша козацька доля. Я виїжджаю сьогодні ввечір із дружиною. Прощайте, товариші, не згадуйте лихим словом.
— Прощай, брате Остапе,— щаслива тобі дорога!
При ньому стояла Марія.
— Де ж ми дінемося, Марусе?
— До батька нам дорога, Остапе. До села Погожого. На хутір. Там нас приймуть щирим серцем...
Кінець.