У роздумах солодких
Остап вже опинився на узліссі.
Як завжди на Поліссі
Міста лежали у лісах
І він побачив дах
Будинку Овруча старого.
Проїхавши ще кілька кроків,
Він зупинив коней,
У санях став на ноги
Не відриваючи очей
Від сніжної дороги,
Він поглядом пройшов по місту…
І остовпів.
— Воно кишіло русаками,
На площі били батогами
Знесилених древлян,
А інших вже гойдали
На мотузках підвішених вітри.
Думки Остапу наганяли
Про те, що років три
Не підкоряються древляни
Чужим тим русакам,
Що князю Ігорю служили,
І більше їм вже не платили
Повинностей, ужитків, данини.
Остап замисливсь на хвилину,
І добре зрозумів,
Що в цю годину,
Хоч як би він хотів,
У місто в'їхати не може він,
Бо там його чекає кара.
Негайно мусить повідомити він Мала
Про ці розбої дикі,
Що в Овручі зробили русаки
Над козаками, мирними жінками
І ще маленькими дітьми.
Остап на місці коні вправно розвернув,
На них гукнув
І цвігнув щільно батогом,
Аж в лісі зойкнула луна.
І як стріла
Летіли коні по дорозі,
Що в Іскоростень вела.
Лягаючи учора спати,
Не зводячи сумних очей зі стелі хати
Гануся в серці поховала мрії:
Наступний день принесе ці надії,
Коли Остап приїде,
До неї він підійде,
Візьме її за руку,
До себе ближче підведе
І розпитає про усе,
Як тут жила вона без нього...
Лише від спогаду такого
Вона відчула в грудях стук
І тих душі дівочих мук,
Яких не терпить вже розлук
Нестримне їх кохання.
Покрило очі хвилювання
І ніч пройшла в якійсь покуті,
Думки пливли сумбуром скуті,
Гнітили душу почуття
— Жахливі відчуття
Тривожної години.
У ранішні хвилини
Наступного вже дня
Ганусю розбудив жіночий крик,
І сон у мить ту зник.
Підбігла хутко до вікна
Й побачила вона:
Перемагаючи приниження і страх,
Немов би світу стався крах,
По вулиці заплакані ішли жінки,
Їх гнали русаки,
Які заповнили все місто,
— Всіх били батогами,
Кололи тесаками
І гнали на майдан.
Велика лють Ганусю охопила,
Вона з собою лук і стріли прихопила
І вибігла у двір у спідньому вбранні.
Припавши до щілини в паркані
І перевівши подих,
Не маючи можливості стріляти в тих,
Що гнали на майдан її людей,
Вона з дороги вже не зводила очей
Чекаючи на постать супостата.
Удар, нанесений рукою ката,
Із-за спини, де була її хата,
В очах пекуче спалахнув
І чорним колом огорнув
Її свідомість.
Отямилась вона вже на майдані,
Куди зігнали у годину ранню
Її батьків, сестер, братів
Із Овруча і сіл.
На чільне місце винесли великий стіл,
Якого охоронці князя оточили,
А потім килимом покрили
І вже сюди вели
В оточенні своєї свити
Самого князя Ігоря,
Що з Києва прибув.
Народ загув,
Згуртований єдиною метою,
Бо ніс з собою
Єдине серце України,
З якого той князь пив
Священну кров.
І ось з розбоями приїхав знов,
Щоб грабувати
І весь народ тримати
В покорі руського меча.
Гануся не шкодуючи свого плеча
Пробилась на перед великої громади
І бачила деталі всі,
І князеві всі вади.
Її великі карі очі
Світилися ненависті вогнем.
Вона мечем
Хотіла вести мову з ним,
Із князем Ігорем кривавим!
З огидою дивилася на нього
І не помітила вже того,
Як близько підійшла,
— За кроків три була
Від ворога її народу.
У князя очі бігали як в миші
І хоч стояв за всіх він вище,
Мізерна постать квола
На злодія так схожа була,
Що силу мав
Лиш тим, що він тримав
В руках ножа розбою,
Та так нагадував собою
Вовка, що вскочив у чужу отару,
Зламавши не свою кошару,
Він в душу вліз народу
Й мечем він створює покору
Для диких грабувань.
Гануся не могла утримати вже люті,
І перекинувши назад косу,
Вона у морду ту
Плювком всю вилила образу.
І тут відразу
Зв'язали її руки
І кинули у льох,
Поки придумають їй муки.
Вона сиділа в темному кутку,
Не плакала про долю ту,
Що кара тут чекає,
А плаче, що не знає,
Як ворога вона ще покарає
В її останні ці хвилини.
В той час, вже довгих дві години
Лісами гнав Остап коня,
Щоб розказати Малу,
Як Овруч гине серед дня
Від дикої розправи.
Геройську батька славу
Тут шанували у краях.
Не раз бував він у боях
Проти кривавих русаків,
Посаджених у Києві князьків.
Остап, під'їхавши до нього,
Йому детально доповів,
Що він хотів
Зібрати сотню козаків
Й на Овруч налетіти
І несподівано відбити
Ганусю із катівні.
Сам Мал прийняв
Велику участь в цьому плані.
На другий день вже на світанні
Остап повів ту сотню козаків
У напрямку лісів
Де Овруч ще димів у згарищах пожарів
Від рук тих русаків, що їх привів
Той князь, що Ігорем прозвали.
Сміливців сотня притаїлася в гаю,
Вичікуючи пору ту,
Коли на Овруч прийде ніч,
Яка у темряву сховає їх,
Тоді ж впаде до ніг
Вся варта на краю катівні.
Опівночі,
Коли ще не співають півні,
Вони повинні повернутися назад.
І ось настала та хвилина,
Коли стрімка лавина
Відважних, дужих козаків
Гуртом знялася над землею.
— На конях це летів
Сміливий дух самої України!
Ще мить
І варта вся лежить
В злодійській крові вмита,
І вже була відбита
Колодка на дверях важких
І між завалин тих старих
Остап непевно запитав:
"Ганусю, мила, обізвися!"
В далекому кутку ледь простогнав
Дівочий кволий голос.
Його Остап впізнав
І там знайшов й підняв
Ганусю змучену від ґвалтувань
Усю у ранах.
Він її ніжно пригорнув
І тут відчув,
Як з ран струмилась кров.
Просякши одяг весь Остапа,
У грудях закипіла знов
Ненависть сповнена до ката.
Гануся, як до брата
Тулила голову безсилу свою
І не стогнала вже від болю,
Бо сили втратила свої.
Остап перед собою
Нічого вже не бачив,
Він обережно уперед ступав,
Ганусю ніжно пригортав,
Теплом своїм він зігрівав
На тілі у коханої ці рани.
На сіно він її поклав,
Що на перед було постелено на сани,
І кілька раз її поцілував,
Та наказав
Негайно вирушати.
В цей час з-за хати,
Що тут стояла на краю,
На них пішла велика сила русів.
Остап хотів
З десятком козаків
Їх трохи зупинити,
Щоб сили основні
Подальше в'їхали у ліс.
Він зв'язку стріл підніс,
Ховаючись за крону дуба,
Пускав їх в темноту
На погань ту,
Яка повзла сюди.
На мить якусь він обернувсь туди,
До хлопців тих,
В руках яких
Була його поранена Гануся.
І тут відчув Остап удар,
— У грудях, як пожар,
Пекло нестерпним болем,
Що обернулося великим горем,
Яке несло для молодих могилу.
Його свої на руки підхопили
І понесли в долину
До саней,
Запряжених могутніх двох коней.
І сани понеслись на повну,
На Іскоростень, додому.