Таня робить чай і приготовляє вечерю якось святочно. Для неї нині якесь свято — було і буде здається.
Енкаведисти зовсім вибралися, — доносить тітка Настя, Таня, як не раз це робить, відважується і нині взяти свого в'язня з комірки в кімнату. Перед тим вона добре затулює вікна і замикає двері і, крім цього, таки не світить. Вона відчиняє дверцята від печі, і звідти падає ясно-багряна смуга. Десь надворі зривається вітер і свище так, як-тоді, першої ночі. В хаті тепло і, як наразі, безпечно. Десь за піччю випробовує свій тенор до вечірнього концерту цвіркун. "Друг" дістав свій низький столик і шклянку чаю в руки, сидить напроти відчиненої печі і вдумливо дивиться в мерехтливі вуглики, ніби виловлює якісь картини, що там спалахували і гасли. Таня теж задумана, її ще далі мучить проблема, що вчора виринула.
— Таню, ви смутні, вам сталось щось? — півголосом кидає врешті повстанець.
— Я не знаю. Я пережила так багато від учора, в мене так багато думок і сумнівів. Я хотіла б знати вас усіх... отак до глибин.
— Послухайте, Таню. Я незадовго відходжу від вас. Я б не хотів відійти незнайомим. Моє ім'я не дасть вам нічого, я б хотів вам залишити більш як ім'я. Зрештою, моя історія подібна, як усіх нас. Нас таких — тисячі.
Таня підсвідоме на це чекала. Їй хочеться ж знати цього дивного чоловіка. Вона присуває свого столика, затулює носик глибоко у свій волічковий шаль, готова багато-багато слухати, їй треба знати багато відповідей у цьому оповіданні.
Котиться і котиться оповідання. Перед Танею відбивається світ далекий, чужий, непередчуваний навіть. Та він, цей хлопець з-під селянської стріхи, що вийшов у світ своїми малими босими ногами, рідний і милий їй. Таких знала вона Колись багато — такі самі були. І гурт їх зрозумілий їй. Так, тільки так могла вона хотіти, мріяти, любити і ненавидіти. Так, і вона так робила б. Ідеї їх і її були б.
Котиться, котиться оповідання. Воно в полон бере Таню, вона топиться, поринає в ньому з головою, п'є його жагучими устами і все, все розуміє. "Ось які вони, ось які..." — шепоче вона.
За стіною тітчина зозуля терпеливо хрипіла годину за годиною, надаремно взиваючи до сну цих двоє.
Опівночі кликала їх довго ще і ще. Потім зрезигновано лиш раз пригадала першу, а потім ще два рази другу, як зірвалось повстанцеве оповідання. Він устав, згорнув жар у грубці і ще вловив вп'ялений у нього вогнистий погляд Таниних очей. Пізніше ці очі пильно сховалися у вовняний шаль на колінах. Таня знову бачить це. Його малого з книжкою за коровами, його у подертих черевиках, що бігає в місті по лекціях — заробляє на життя, науку, його з пачкою листівок на крутих лабіринтових хорах старезного Юра, його і його друзів у темних бригідських келіях, його розп'ятого мученика на польських тортурах, його серед розентузіязмованої юрби студентів Академічного дому, його в мурах університету спрагненого, припалого до книги, до науки і швидко відігнаного звідси назавжди за те тільки, що він українець, борець за волю батьківщини, його знову на тортурах, знову у в'язниці, його на таємних зборах між баньками "Маслосоюзу", де він і такі ж, як він, робітники, отримували по 80 ґрошів денно — бійкі, ідейні. Його з пістолем під головою, сплячого в холодній клуні лід час першої большевицької окупації. Його в лісі на Волині біля колиски УПА, їх відроджене українське військо в бою з німецькими і большевицькими окупантами, його і всі їх завжди цих самих, сміливих, невгнутих, понад життя, понад смерть закоханих у свої ідеї. Їй приходять на думку герої з ВКП(б). Їй хотілося б бачити їх по одному в криївці за большевицької дійсності, їй хотілось би бачити їх на власних енкаведистських тортурах, їй хотілось би бачити їхні омедалені морди в той час, коли треба прикласти до скроні холодне дуло власного револьвера. І боротися, боротися, падаючи не щодругий, а щоперший. Бліді вони і мізерні — оці їх ВКП(б)івські герої з їхніми тюрмами, з яких виходилось, з їхніми засланнями, де бавилось в літературу і полювання, з їхніми газетами, друкованими за кордоном і без ризику привожуваними скринями, з їхніми маніфестаціями, за які покутував щотисячний.
А ці — вони України хочуть. По-російськи думала вона дотепер. Він і її мати — по-українськи. Їй прийшла на думку її нинішня пригода з енкаведистами. Так, і її батько хотів би, щоб вона так зробила.
У Тані в голові гірським потоком клубляться думки. Вона не може за ними наспіти. Її голова повна і важка ними. Вона клонить її і ховає у шаль на коліна. Скільки, скільки ж світів відкривається. Таня нічого не знає про час. Вона чує на своїй голові теплу, добру долоню:
— Таню, дитино, спати час. Ви ж встаєте завтра до праці.
Тані так добре, що вперше тут, у цьому новому світі, хтось журиться нею. Вона нині зовсім-зовсім стомлена.
Таня каже і чує: "Добраніч". Вона спить новим, твердим, міцним сном, як давно вже не спала.
Повстанець завтра вже відходить, і нині Таня ще обіцяє собі гарний спільний вечір. Вона ще нічого не казала йому, вона стільки має казати і запитати.
Прийшла з праці рада, весела. Все їй гарне і миле.
Вона ще далі не каже нічого. Скаже за вечірнім чаєм, — буде так гарно, як учора.
Перед самим вечором заскочує Таню немила несподіванка.
З відпустки вернув її харківський земляк Ілля Васильович Сидоренко, з місцевого райпарткому. Ось з тріскотом відчинилися двері, і він стоїть у них у своєму піддертому кашкеті і партійній уніформі.
Таня перший раз не зраділа йому, навпаки, вона чує на нього гостру досаду.
Ілля Васильович широко всміхається і заявляє, що він, повернувшись, конче її першу хотів відвідати.
Сидоренко виразно підхмелений. Тані чомусь соромно за нього, вона збентежено кидає оком на двері від комірки. Ілля Васильович почувається нині знамените.
Приїхавши в гості до бідної сільської вчительки, він привіз свій харч і з вдоволенням витягає з великого коша і викидає на стіл безцеремонне, хватаючи за хвоста, одного і другого оселедця, ставить білий хліб і американську конзерву, а далі ще й літр каламутної горілки. Потім витягає ножик, розкроює, не ждучи на тарілку, яку несе Таня, щоб покласти ці оселедці, наполовину і тягне Таню п'яним рухом за руку на приготовлений у такий спосіб банкет.