Я міг у це повірити. Я підвівся з ліжка, підняв віконну раму й на мить підставив обличчя під дощ.
— Давайте говорити прямо, — запропонував я, опускаючи вікно й повертаючись до ліжка. — Стейнера я можу взяти на себе. Це неважко. Тільки не розумію, що це вам дасть.
Він хотів був знову схопити мою руку, але цього разу я випередив його.
— Ви прийшли сюди трохи збудженим, хвалилися грішми, — промовив я. — А йдете заспокоєним. І зовсім не від моїх слів. Ви вже зрозуміли це. Я не Дороті Дікс і не вмію втішати. Але, якщо ви справді цього хочете, я візьму Стейнера на себе.
Дравек незграбно підвівся, шарпанув до себе капелюха й подивився мені під ноги.
— Ви, як самі висловилися, візьмете Стейнера на себе. Так чи так, але він їй не пара.
— Це може вам зашкодити.
— Дарма. Зашкодить то й зашкодить, — відказав Дравек.
Він застебнув плащ на всі ґудзики, насунув на свою велику кудлату голову капелюха й перевальцем вийшов. Двері він причинив за собою обережно, так наче покидав лікарняну палату.
Дравек здався мені таким же навіженим, як пара мишей у танку. І все ж таки він мені сподобався.
Я сховав його гроші в надійне місце, налив собі віскі з содовою і сів у ще тепле після Дравека крісло.
Я смакував віскі й міркував про джерело прибутків Стейнера. Той мав колекцію рідкісних і не дуже рідкісних книжок непристойного змісту й давав їх читати надійним людям за десять доларів на день. Цікаво, чи знає про це Дравек? [95]
2
Другого дня дощ лив безперестану. Увечері я зупинив свій блакитний "крайслер" на протилежному боці Бульвару неподалік від вузького фасаду книгарні, де світилися зелені неонові літери вивіски: "Г. Г. Стейнер".
Водостоки були переповнені, на тротуарах майже по коліна стояла вода, і кремезні полісмени в блискучих, як стволи рушниць, плащах, переносили невеличких дівчат у шовкових панчохах та чудових гумових чобітках" через небезпечні місця. Полісмени притискали дівчат до себе й відпускали жарти.
Дощ тарабанив по капоту "крайслера", по туго напнутому брезентовому верху, затікав у щілини, і в мене під ногами утворилася калюжа.
Я взяв з собою велику пляшку віскі і, щоб підбадьоритись, раз у раз прикладався до неї.
Стейнер торгував навіть у таку погоду, дощ був йому лише на руку. Перед книгарнею одна по одній зупинялися розкішні машини, з них виходили елегантно одягнені люди, а потім поверталися з пакунками в руках. Певна річ, вони мали змогу купувати рідкісні книжки й розкішні видання.
О пів на шосту з книгарні вийшов прищавий юнак у шкіряній куртці й швидко зник у бічній вулиці. Згодом він повернувся в кремово-сірій закритій двомісній машині, вийшов і подався до книгарні. А невдовзі з'явився вже разом із Стейнером. Поки вони йшли тротуаром, юнак у куртці тримав над Стейнером парасольку. Коли Стейнер сів у машину, юнак віддав йому парасольку, а сам знову побіг до книгарні. Стейнер був у темно-зеленому шкіряному пальті, без капелюха, із сигаретою в бурштиновому мундштуку. Я не міг розгледіти його скляне око, але знав, що воно є.
Стейнер поїхав Бульваром у західному напрямку. Я рушив за ним. За діловим районом, біля Пеппер-кеньйон, він звернув на північ. Мені неважко було тримати його в полі зору, відстаючи від нього на квартал. Стейнер, певно, поспішав додому, що було цілком природно.
Проминувши Пеппер-драйв, він поїхав угору звивистою стрічкою мокрого асфальту, яка називалася Ла-Верн-террас, і піднявся майже на вершину пагорба. Це була вузька дорога з високою огорожею по один бік і поодинокими, розташованими в нижній частині крутого схилу котеджами — по другий. Дахи будинків трохи здіймалися над рівнем дороги, а фасади були сховані за кущами. З мокрих дерев рясно капотіло. [96]
Перед Стейнеровим будинком ріс густий самшитовий живопліт, що затуляв вікна. Вхід у глибину двору нагадував лабіринт, і з дороги дверей будинку не було видно. Стейнер поставив свою кремово-сіру машину в невеликий гараж, зачинив його, пройшов з розкритою парасолькою крізь той лабіринт, і в будинку спалахнуло світло.
Поки він усе те робив, я під'їхав до вершини пагорба. Тут я розвернувся, спустивсь униз і зупинився перед сусіднім будинком, що здавався зачиненим або нежилим. Будинок стояв вище за Стейнерів котедж. Я ще раз приклався до пляшки з віскі, а потім вирішив просто посидіти.
О чверть на сьому на пагорбі засвітилися вуличні ліхтарі. Вже зовсім стемніло. Перед Стейнеровим будинком зупинилася машина. З неї вийшла висока струнка дівчина в плащі. Крізь огорожу було досить непогано видно, і я побачив, що дівчина чорнява й начебто гарненька.
Через дощ і зачинені двері голосів не було чути. Я вийшов із "крайслера", спустився нижче й освітив машину дівчини кишеньковим ліхтариком. Це був темно-бордовий чи брунатний "паккард" з відкидним верхом. Номерний знак належав Кармен Дравек, Люцерн-авеню, 3596. Я повернувся до своєї машини.
Минула година. Вона тяглася дуже повільно. Машини тут більш не з'являлись. Район здавався зовсім тихим.
Раптом від Стейнерового будинку зблиснув різкий промінь білого світла, схожий на літню блискавку. Коли знов настала темрява, пролунав тонкий пронизливий крик і озвався ледве чутною луною серед мокрих дерев. Перше ніж стихла луна, я вискочив із "крайслера" й кинувся до будинку.
У тому крикові не було страху. У ньому вчувалося потрясіння, п'яний дурман, нотки божевілля.
Коли я проліз крізь прогалину в живоплоті, поминув поворот, за яким ховався парадний вхід, і вже зібрався постукати в двері, у Стейнеровому будинку стояла цілковита тиша.
У ту ж мить, наче мене там хтось чекав, усередині прогриміли три постріли підряд. Потім пролунав протяжний, різкий стогін, щось глухо впало, і почулися, віддаляючись, швидкі кроки.
Я заходився бити плечем у двері, але розігнатися тут не було де, і я тільки змарнував час. Двері щоразу відкидали мене назад, наче копито армійського мула.
Ці двері виходили у вузький, схожий на місток, прохід, що вів до огородженої дороги. Будинок був без веранди, а поспіхом до вікон не дістанешся. До задніх [97] дверей можна було потрапити лише довгими дерев'яними сходами, які тяглися від дверей чорного ходу вниз, у провулок. Тепер я чув на тих сходах тупіт ніг.