У ЗАПАЛІ БОРОТЬБИ
Повість
---------------------------------------
I
На березі річки Пиляви, недалеко од битого шляху з Києва на Львів, у XVII сторіччі стояв невеликий замок. Справді це був звичайний двоповерховий будинок з високим, вкритим ґонтом дахом, з невеликими вікнами й двома ґанками. Один з тих ґанків звався панським, бо на нього щоранку виходив власник замку, шляхетний пан Януш, робив з цього ґанку всякі розпорядки та чинив суд і розправу над хлопами. Той ґанок був широкий, з поручнями по краю й з лавами пообабіч сходні. Другий ґанок дивився на задній двір і був притулком для замкової челяді.
До причілків замку були притулені невеликі муровані башти з вікнами для рушниць та гармат; навкруг двору четверокутником обходив зроблений з загострених дубових колод баркан, такий заввишки, щоб людина не спромоглася достати руками до його верху, а зсередини двору до того баркану були притулені невисокі хатки для челяді, стайня, комори й повітки для господарства.
Вся будова, за винятком башт, була з деревини і зовсім не придатна була для оборони, бо її легко було враз спалити; башти ж, що лякали селян своїми темними віконцями, теж насправді зовсім не були такими грізними, як здавалися здалеку, бо гармат по їх вікнах не було, ще відколи прадід пана Януша збудував їх. Взагалі Пилявський замок був таким нікчемним, що сусідні польські пани глузливо звали його курником, на велику прикрість гонорливому власнику замку, пану Янушу.
А гордувати пану Янушу було чого. Його шляхетний рід йшов по жіночому коліну від роду славного польського короля Жигмонта-Августа. Дід його ходив походом у глиб Туреччини і добував Варну. Батько пана Януша зажив собі слави під час походу царевича Дмитра на Москву та під час утихомирювання бунту козаків, що піднімали гетьмани Наливайко та Лобода; врешті, він сам всі свої молоді літа пробув у походах: рубався з турками під Хотином, ходив з королевичем Володиславом на Москву і не один раз воював проти козаків під час їхніх повстань.
Пан Януш рано овдовів, і здавалося, що у походах та бойовищах він знаходив собі розвагу од журби по жінці, бо та журба щоразу обхоплювала його, як тільки він повертався туди, де зазнав молодого щастя.
Останнім його походом, де поруч з ним ходили й двоє його синів, був поход з коронним гетьманом Конецпольським у 1630 році на козацького гетьмана Тараса Трясила під Переяслав. Наприкінці того походу пан Януш заслаб, почував себе вже старим для такого страдного життя і надалі вже у походи не ходив, а, одужавши, повернувся з походу разом з молодою жінкою Зосею, чарівною дитиною, що наглядів він, гостюючи на дорозі у значного шляхтича на Київщині.
Деякий час після того у Пилявському замку було весело і навіть бучно. Пан Януш запрошував до себе шляхтичів з усієї околиці й уряжав бенкети. З Константинова були привезені музики, і двоє дорослих синів власника замку вибивали по його хистких від часу підлогах мазура з своєю молодою мачухою та сусідніми панями й панянками.
Вино під ті часи річкою текло у замку, і пишно вбраті гості під брязкіт острог та дзвін срібних келехів вигукували в і вати на честь старого, але показного з себе господаря і молодої, чарівної, як запашна квітка, господині.
Тільки недовго так велося. Через рік молода пані у тяжких муках породила дочку і, вспівши тільки сказати, щоб назвали дитину Галиною, одійшла у царство вічного покою.
Смерть Зосі була тяжким ударом для пана Януша, і певно, що він не пережив би своєї розпуки, коли б невеличка істота — частина його любові, нещасної дружини, — не подавала свого голосу і не шукала своїми губоньками лона матері, що вже задубіло у пазурах смерті.
Треба було дати дитині мамку, і пан Януш звелів зараз же знайти між його хлопами і привести до горниць жінку, щоб мала у лоні досить гарного молока.
Така знайшлася. Це була молода жінка Христина, що не дуже давно породила першу дитину — хлопця. Як цуценя, одірвали од її лона рідну дитину і, кинувши її до рук стоявшого у нестямі батька, виволокли нещасну матір з хати силою і привели до горниць.
Не сміла Христина навіть слізьми полегшити своє горе, бо за перші ж сльози пан Януш звелів вибити її канчуками... І під той час, коли серце молодої матері розривалося розпукою за своєю дитиною, вона повинна була вдавати з себе веселу й щасливу з того, що свою кров і силу, належавшу її синові, вона віддавала панській дитині.
Через кілька тижнів син Христини помер, але вона про те не скоро довідалася, бо його було поховано так, що матір і не знала.
З чоловіком Христині було заборонено бачитись, і взагалі, поки минув Галині рік, сердешну жінку нікуди не випускали з замку, жила ж вона тільки для своєї годованки.
Мов золотом — налив Господь жіноче серце жалем та коханням. Пожаліла Христина сирітку, не вважаючи на те, що через ту сирітку у неї одняли й сина, й чоловіка... Пожаліла безвинне немовлятко і, замість помсти, покохала свою годованку всім серцем, так що через рік уже боялася, коли б не одняли Галю од її лона, а її саму не послали б з замку на село.
Чоловік Христини, не діждавши ще року, десь зник, — люде гомоніли, що подавсь на Запорожжя, — і молода матір лишилась на світі одинокою з годованкою на руках.
Пан Януш був задоволений з покірливої Христини і лишив її біля дитини за няньку.
Помалу Галина почала ходити, а далі й белькотати, і Христина раділа на свою пестуню, мов на рідну дитину, — носила її вже на повітря і заходила навіть до річки й до лісу.
Через рік і пан Януш трохи прочуняв од свого горя і почав розважатись полюванням. Найбільше він уподобав полювати на турів і для того виїздив у ліси з гайдуками та доїзжачими на кільки день. Такі дні були святом для Христини: вона виряжалася тоді з Галиною у двір і пускала її бавитися разом з дітьми челяді, що було найпильніше заборонено у ті дні, коли пан Януш бував у замку; іноді ж вона заходила на село, де жили всі хлопи пана Януша, і з жінками розважала своє, покривджене долею, серце.
Так минали рік по року. Пан Януш завжди був похмурий і суворий. Його висока постать, з гордо піднятим чолом, перерізаним рубцем од турецької шаблі, з насупленими пишними бровами й довгими сивими вусами, наганяла жах на всю замкову челядь, бо під час гніву старий шляхтич був жорстокий і люто катував всякого, хто невлучно що-небудь зробив або сказав.