— Ну, от бачите, як невчасно ми вийшли купатись. Вже сонця нема. Це так тільки, стареча посмішка,— невдоволено сказав Христофор Федорович.— Я люблю купатись зрання. Тоді це дає певний смак. А тепер тільки ганчір'я полоскати в воді.
Він трохи помовчав, глянув на мерехтливу далечінь лук, що тепер закуталась у легкі пасма вечірньої мли, на довгі шереги копиць і ожередів сіна і тоді, повертаючись до Івана Семеновича, сказав:
— Ми страшно чудні люди і абсолютно не вміємо жити. Живемо брудно, неохайно, несмачно. Не вміємо працювати, не вміємо спочивати й розважатись, мучимось, страждаємо, і всё в ім'я якихось ідеалів. Ну, розуміється, ніяких ми ідеалів не знаходимо, бо їх зовсім і нема на світі, а коли й досягаємо чогось, що ми приймали за ідеал, то виходить, що це просто луска. А тим часом життя змарновано на шукання цього ідеалу і згоріло, як свічка перед небіжчиком. Ото так, знаєте! Ось я вам розповім про такий випадок, самий звичайнісінький, але багатозначущий. Якось я після всіх засідань, лекцій, розмов і безконечних денних клопотів зайшов до себе в кабінет і, як був дуже втомлений, запалив дрова в грубці, узяв одну книжку, яку мені недавно прислали з-за кордону, саме один з сучасних англійських романів. І ось сиджу я біля грубки й читаю, а як я давно вже читав англійську книгу, то, звичайно, трохи стомлювався і коли-не-коли одривався й роздумував. А в коридорі примостилось кілька наших дівчат і заходились співати. Декого з них я знав, що вони добре співають. А це була якась розчулена пісня. Голоси були якогось особливого тембру, що тільки з усієї України, здається, плекаються на Сулі та Пслі,— ось те розм'якшене контральто, що в пісні так принадно поглиблює звук. А перед очима в мене наш парк в сизих вечірніх хмарах, вкритий увесь інеєм. І тільки на верхів'ї дуба ворона сполохнула грудку того інею — а то всюди синій спокій. І, знаєте, я заплакав... Просто від радості, від серця, виповненого до самих вінців тою радістю. Значить, на землі може бути й рай, тільки треба зуміти його створити. І це дуже просто, як просто те, що ми сьогодні могли б любісінько прийти зрання й добре викупатись, а не бовтатись тепер у цім літеплі, коли повітря вже холоне.
— Але це, знаєте, надто суб'єктивно,— похмуро відповів Іван Семенович,— і не кожному це на користь.
— Та що ж! А людське життя, перш за все, має суб'єктивну вартість. Я принаймні тоді зрозумів, що все моє життя було марне й по-дурному прожите, що я не міг цінувати в нім тих сторін і тоді, як саме вони проходили передо мною.
— А чи не думаєте ви, Христофоре Федоровичу, що в двадцять літ ви не могли бути таким спокійним і мудрим і що на той час це було б страшно нудно?
— Чому ж не думаю! Звичайно, людина мусить перегоріти, перемордуватись, щоб стати спокійною й мудрою,— але вміти находити радість у житті треба завжди, в усяку пору життя.
Христофор Федорович устав, примружено поглянув на річку, потер своє волохате, ще міцне й повне тіло і по тому пустився в річку. Незабаром він випурнув і заприскав голосно й смаковито, як пустотливий силен. Іван Семенович, купаючись поруч з ним, залюбки милувався з цього життєнапоєно-го старого. Поблизу, десь на сіножатях, певне, розклали ватру, і дим з неї послався над річкою довгими пасмами, з заходу простяглось довге, по діагоналі обрізане крило хмар. Незабаром воно порвалось на повні купини, купини налилися малиновим кольором і впали в ріку ніжними відсвітами. І старий, помітивши ту червону смужку в воді, впурнув просто в неї.
Обоє купалися недовго, швидко вилізли, і тільки Юрка довелося всякими способами вмовляти, доки він не вибрався, увесь синій і тремтячи з холоду. Втім, обоє чоловіків його добре розтерли, і хлоп'я, швидко одягшись, зразу ж поскакало вперед.
Назад ідучи, розмовляли лагідно й довірливо, переважно в справах технікуму. Старий скаржився на серце і мріяв про спочинок і тільки хотів ще прослужити останні два роки, щоб дослужитись пенсії. Звичайно, раніш мріялось прослужити до пенсії і потім пожити десь у Криму чи на Кавказі, на березі моря, а тепер хоч би й тут якось перебитись. Властиво, всюди можна знайти свої приємні сторони.
Як вийшли на левади, за залізницею показався край далекого лісу, з-за синьої похмурої стіни його бризнув горющий пояс заходу, пряжка того поясу розбризкувала проміння, що кололо вимите сизе голубине крило хмари.
— Мріють про золотий вік,— байдуже зауважив Христофор Федорович.— І я певний, що він буде. Але його створить не політик, дипломат чи той чванливий військовий півень у галіфе. Вони всі надто сліпі й дурні, бо діють тільки хижими ходами надто розвиненого інтелекту. І це родить зло. А зло тільки розкладає наше життя. Створить його великий поет і інженер.
Він весело посміхнувся в бік Івана Семеновича і потім,
впіймавши Юрка, що допіру прибіг з середини левади, заговорив до нього тою цікавою дитячою мовою, що так в'язала хлопця до старого.
Коли вийшли на широкий міський майдан перед технікумом, в очі впала широка опецькувата постать, що похилено сиділа обличчям до заходу сонця, ніби вгрузаючи головою в неясні поли неба.
Порівнявшись з тою постаттю, Іван Семенович зацікавлено придивився. На пеньку над самою дорогою біля технікуму сидів Ковтун, зосереджено й засмучено задивившись у захід. Помітивши Івана Семеновича, він зніяковіло посміхнувся і негайно встав.
— О, а ви це що тут?
— Та так, прийшов пройтися,— відповів Ковтун, подаючи свою суху й міцну руку.
— То ви, може, й до мене?
— А до вас же можна, професоре?
— В якій справі?
— Та як вам і признатись,— він невдоволено махнув рукою й одвернувся. Іван Семенович чекав його. Ковтун знову повернувся й, ніяково сміючись, сказав: — Тут діло пішло на парі. Понімаєте, з а спорили з одним партійцем. Він каже, що рентгенівські промені не можуть просвітлювати речей далі, як на аршин-два, і не вірить вам. Так я це прийшов на вивірку, професоре.
Іван Семенович придивився до нього пильніш. Сірі й холодні очі Ковтунові тепер дивились широкими чоловічками з м'якими синіми кружалами навколо них. Іван Семенович посміхнувся й лагідно поспитав: