За великою грозовою зливою насунули ще густіші руді хмари, блискавки з громом посунули на північний захід і тільки здаля краяли небо, дощ пустився тепер рівний, спокійно-співучий, але кінця йому не знати було. Юрко починав тремтіти, і Іван Семенович нахилився і лагідно поспитав:
— Що, Юрасю? Може, ми додому підемо?
— Я не знаю. А що намокнемо? Ти ж захворієш, тату!
— Ні, ні! Я ось зараз тебе візьму на руки і ми пустимось бігти.
Юрко невиразно посміхнувся. Тоді Іван Семенович схопив його на руки і пішов у дощ. Юрко міцно притиснувся і так застиг, хіба тільки коли-не-коли зазирав в обличчя батькові синім щасливим зором.
Дорогою дощ то зривався на густіший, то втихав, щоб потім знову присікти втікачів. Набубнявілі дерева важко гойдались від поривів вітру, покірно й кволо струсюючи з себе росу.
Коли прибігли на подвір'я, Іван Семенович помітив — двері в хлів зоставались так само ще не зачинені, на порозі стояла Федорка, що, впізнавши обох своїх господарів, збентежено замекала. Юрко, побачивши її, скочив з рук Івана Семеновича і зразу ж побіг і почав лащити. Іван Семенович поволі й собі підійшов і байдуже простяг до неї руку. Коза мерщій кинула Юрка і, простягти писок, заходилась лизати Іванові Семеновичу руку і потім, чухаючи носа об ту руку, поглянула на свого господаря прозоро-лагідним зором молодої антилопи. В очах тих промайнула м'яка блакить чистих гірських озер і прихований зосереджено-ясний звірячий розум. Іван Семенович розчулено дивився на козу, тоді як вона, зрадівши з такої несподіваної ласки, терлася носом, лизала руки, чухала лоба і дивилась довірливо-лагідним і слухняним зором. Іван Семенович посміхнувся і, одірвавши руку, пройшов у хлів, завівши туди козу, підкинув їй галузок, взяв Юрка і пішов додому.
Дома, коли вже передяглись і нагрілись і від усього того незвичайно пожвавіли, освіжівши в дощі,— обом було незвичайно приємно слухати, як сокоріло в гущавині парку безугавними цівками зливи. Юрко лагідно, по-дитячому захоплено дзвенів до Варвари Карпівни, по тому всі пили чай з яблукового листу й липини й вечеряли. За вечерею Юрко ненароком згадав за маму, але враз, схаменувшись, злякано зиркнув на Івана Семеновича й затих.
Іван Семенович нічого не сказав, однак у цім теплі і випадковій родинній злагоді, коли надворі рясно шумить дощ, тягне вогкістю й холодним вітром, а тут тепло, сухо, затишно й лагідно,— він гостро відчув, що немає Лілі, і біль великого жалю й непоправної провини до найближчої людини, до свого друга, до дружини, до найріднішої з усього роду гостро вколов його. Ці патьоки дощу її, вигнану й зневірену, певне, десь там сікли, а вітри шпурляли нею, як одірваним листом.
Юрко, ніби в відповідь на ті відчування, важко зітхнув, не по-дитячому покірно й терпляче.
"А певне ж, він усе це добре розуміє і криється з своїми думками". Іван Семенович устав, тихо погладив хлопця, той, однак, скочив і побіг до Варвари Карпівни розповісти, яку він здоровенну гадюку бачив сьогодні вдень у лісі. І, власне, стежачи за тою гадюкою, він випустив з ока й козу, а потім раптово зчинилася буря.
Іван Семенович пішов до себе і, сівши до столу, приголомшено похилив голову. Крізь ялинкове гілля краплі дощу шелестіли м'якше, у вікно вривався вогкий подув вітру, а тим часом напружене вухо ловило здаля голос Лілин, що ось-ось має прийти й заговорити до нього тим болісно-розчуленим, але довірливим голосом, яким вона говорила у хвилини найбільшої щирості.
Пізніш він, віддаючись тій органічній потребі, що зародилася в ньому останньої пори, потай і ніби соромлячись сам себе, сів до столу і записав у зошит:
"Мені здається, що вся культурна місія людини полягає в тім, щоб у рівнянні замість нуля поставити якийсь інший знак. І ми того знаку увесь час шукаємо, а знайшовши його, хочемо якось зрозуміти. І кожен, звичайно, підходить до нього по-своєму, ніби в нім лежить ключ від цього світового життя. А тим часом забуваємо одне — що джерело всього живущого, всієї енергії є сонце і його ще далеко не виявлені сили.
Недарма старі греки створили кілька образів його, тим визначаючи різні сили й властивості. В тім, що Геліос цілує Деметру, криється велике невичерпане джерело життєвої енергії.
І тільки на землі, нагрітій сонцем, знаєш цю велику злагоду й любов, а замкнутий у камені, марно згораєш у люті й розпачі.
І мені здається, що ті зворушення, що стались у нашій країні, покликають нас до того, щоб творити сонячну культуру. Ми просто забуваємо всю велич сьогоднішнього людського визволення і змагаємось із-за дрібниць. А тим часом цей визвольно-творчий потік уже шумує, і треба дочутись його гомону, і треба радо й бадьоро йти в цей повносонячний ранок прийдешнього золотого дня. Отже, треба глушити всі потайні, темні, люті сили, що сичать у людськім серці, і плекати тільки відважність і ясність духу".
Він скінчив писати й, розчулено посміхаючись, задивився просто в глибінь ночі. Звідти, великими темними очима засмученої дівчини, визирали зорі, що, здавалось, своїми променями, як синіми нитками срібла, потай і любовно ткали великого килима. Іглиці ялинок зривались на далекий заколисаний шум, але шум той зразу ж завмирав, а ялинки вгрузали в небо, як гаванські сигари, втоптані в синьо-оксамитну табакерку.
Ще леліючи в собі ту рясну злагоду, що раптом прорвалась, він кілька разів пройшовся і потім, знову сівши до столу, раптом почав писати листа:
"Люба Лілю! Мені здається, як ти пішла, ніби хтось кинув каменюку у глибоку темну криницю, і відгомони з того ще й досі разять мені серце. Це неможливо! Це просто неприпустима річ! І я ніяк не можу помиритись і повірити, що тебе тут нема! Я ще й досі чую, як складки твоєї сукні ваблять мене до болю свіжим подихом якоїсь неосяжної сили. В них я чую молоду літню степову ніч. В них — ранок землі, в них — дух пари від гірського водоспаду. Я чую ще й досі, як твоє волосся пахне густим пахтінням гвоздиків, чорнобривців та рути-м'яти, і мені хочеться скинути свою чоловічу силу і розтанути в тім пахтінні.
Я знаю, що середина в нас обох попечена, і ми були одне до одного надто необережні й не стримали тої ворожої сили, що мимоволі постає між чоловіком і жінкою десь із темних стихійних джерел.