Ліля стиха й крадькома зайшла в кімнату і зразу ж легко, хоч і обережно, скинула капелюха й пальто. Іван Семенович ще більш з того упевнився, що вона справді в добрім гуморі, і неспокійно перевернувся. У неї тим часом, очевидно, мимоволі, зірвався тихий втішний мотив. Іван Семенович глухо поспитав:
— Котра година?
Ліля зразу ж обірвала спів і дражливо відповіла:
— А то що?
— Я питаю.
— А я не знаю, котра година. Тобі краще знати.
— А тебе, значить, зовсім не цікавить?
— Звичайно, ні.
— Така щаслива?
— Дуже.
— Це видно. Тим-то цілу ніч шляєшся десь.
— Слухай! Ти розумієш, що кажеш?
Вона промовила це тихо й стримано, але Іван Семенович, вже чимсь запалившись, раптом скочив з ліжка і, ступивши два кроки вперед, закричав:
— А ти розумієш, що ти робиш?
— А що ж я такого зробила?
— Ти розумієш, що порядна жінка не може десь цілу ніч гуляти, як остання гуляща женщина, й повертатись в третій годині. Це розпутство.
— Замовкни! Слухай!
— Таких жінок мені не треба. Моя жінка не може мене так ганьбити.
— Ну, то шукай собі іншої.
— Це моя справа. Але ти чого сюди прийшла? Тут не місце тобі.
— Я зараз піду.
— Да, да! Будь ласка! І зразу ж!
— Я довго не затримаюсь,— не турбуйся.
Голос їй затремтів і обірвався. Це вмить відчув Іван Семенович і злякався, і зразу ж виросла перед ним велика прірва, що розірвала все життя на половинки, і ось те, що було ще за кілька хвилин, тепер непоправно зірвалось у ту прірву.
Ліля нашвидку одяглась. Далі заскочила у другу кімнату і довго плакала біля Юрка, нарешті кроки її збито й плутано обірвались у коридорі, а далі прискореним стукотом на східцях.
Раптом з ліжка зірвався Юрко і з якимось гострим тривожно-ураженим завиванням прожогом кинувся слідом за матір'ю. Іван Семенович почув, як кроки його лунко загупали на східцях, а далі внизу, на першім поверсі.
Іван Семенович, перемагаючи той великий нездоланний біль, що наростав у нього від неясного розуміння якихось неминучих страшних подій, невдоволено простогнав, а далі знехотя встав, усунув ноги в старі шкіряні сандалі, накинув на плечі пальто й вийшов у коридор.
На подвір'ї у глиб ночі сунуло два бавовняно-зелені сильве-ти, один, менший, кліщем уп'явся в більшого, більший, п'яно хилитаючись, сунув уперед. Іван Семенович спустився й собі вниз.
Коли він вийшов на ґанок, обоє— і Ліля, і Юрко — стояли біля воріт. Ліля похилилась і щось стиха й переконливо говорила до Юрка. Але той смикався й лементував. Іван Семенович поволі запалив цигарку, густо й пожадливо потяг її і потім хрипко кинув у темряву:
— Юрку! Ступай додому!
Обоє засмикались. Ліля похилилась і, цілуючи, певне, вмовляла дитину. Юрко тільки тремтів від стримуваного плачу. Нарешті він гостро повернув і пішов назад, тоді як Ліля непомітно вгрузала в сіру передранкову імлу.
Іван Семенович впіймав тихі, ледве чутні кроки хлопця і його гостре схвильоване дихання, але що хлопчик пройшов повз нього мовчки, похнюпивши голову, Іван Семенович нічого не сказав йому, байдуже потяг цигарку і тоді поволі пішов услід Лілі.
Який час він ішов по-вовчому назирцем, але на перехресті двох вулиць Ліля раптом зникла, ніби зовсім розтанула у сірих, притрушених смарагдово-синім порошком присмерках. Іван Семенович важко обвів зором околиці, рясні й занімілі в синій млі сади і, помітивши випадково попри паркана лавку, важко і втомно осів на неї.
Дивне відчування якось непомітно опанувало його: зовсім байдуже, що пішла Ліля, однаково, куди б вона не йшла. І не було жодної ясної думки й почування. Тільки важкі й тьмяні соки скували все тіло і здавили гострим болем серце.
Іван Семенович підвів свій зір і тупо задивився в далечінь. Передсвітанок виступив удовженою глибиною, важкі з зеленасто-сірої криці полотнища поволі захилитались, відсвічуючи синіми каратами, нанизаними по подолу полотнищ. Долина ж уся весело закурявилась сивим передранковим туманом.
З глибини міста вихопився в будьонівці вершник. Він швидко поскакав, відцокуючи бруком, і потім замаячив серед сірих околиць. Тьмяний кінь його був вкритий сивим мохом туманів, а вершник обріс густим оксамитом сутінків і видавався за грізного стародавнього велетня-легіонера. Іван Семенович уп'явся в того велетня й, ніби зачарований, не міг одірватись. І тільки коли той зовсім зник десь за обрієм, Іван Семенович потер собі чоло, важко зітхнув і, знову запаливши цигарку, пішов додому.
XI
Ніби на принаду Івана Семеновича, це був справжній липневий ранок, густо-синявий і густотінявий, з міцними холоднуватими проміннями, з свіжим повітрям, що заходило в груди тисячами запахів сухого скошеного зілля й п'янило та лоскотало серце.
Навкруги було лунко й гомінко, і тисячі потайних прим'як-шено-теплих звуків звідкись вихоплювались і лунко розходились по околицях міста: гудки небагатьох виробництв, іржання коней, мекання й мукання худоби, гавкання собак, поскрипування возів і перекличний людський гомін.
День у Івана Семеновича, як і завжди, почався з господарських клопотів, і, як завжди, Варвара Карпівна байдуже й безладно готувала сніданок, наспівуючи якогось старовинного романса. І здавалось, що, власне, нічого особливого не сталось. Тільки Юрко був похмурий, незвичайно серйозний і задуманий, і через те до чудного виглядав поважною дорослою людиною. За сніданком він заявив, що сьогодні хоче погнати на пастовень козу.
— А ти ж збирався на річку сьогодні? — поспитав Іван Семенович.
— Я не піду на річку,— рішуче він заявив.— Мама просила, щоб я глядів кози.
Це був справді поважний мотив,— Іван Семенович не став заперечувати. Поснідавши, вони обоє пішли до хліва. Ще здаля, побачивши їх, коза неспокійно замекала, застрибала і зразу ж заплуталась, але скоро вони підійшли ближче, як вона сіпонулась і скочила просто на Івана Семеновича.
— Куди ти, Федорко?
Втім, вона, безглуздо вилупивши свої прозорі, з сірувато-жовтим бурштиновим денцем очі, знову закрутилась і скочила просто на Івана Семеновича. Той поглянув пильніш на неї, і йому раптом видалось, що вона таїть тьмяне цупке знання стихії. І він мимоволі оступився, зацікавлено стежачи за нею. Коза сердито замахнулась головою і зачепила Івана Семеновича рогами. Той поточився і вдарився об стовпець хліва і, засичавши від болю, мерщій схопив дубця, що тут лежав, і, розпалившись, заходився її бити. Коза безглуздо й безпомічно затупцяла й замекала, шукаючи собі сховища, та що більше він бив її, то більше вона метушилась і голосніш кричала,— і, раптом повернувшись просто до нього, скочила йому на ноги й закричала благально-розпачливим голосом, і в тім голосі, як і в гострім яскравім вогні очей, Іван Семенович відчув ніжну тваринну мудрість, що докірливо покликала його зжалитись. Він мимоволі випустив дубця і, відхекуючись, задивився. Коза скочила на землю й, покірно похиливши голову, щось жувала чепурними губами, а в очах у неї стояли великі краплі сліз.