Вечір був тихий і темний. Дерева набубнявіли сутінками, і їхні позолочені вусики з усміхом танули в посинілім повітрі. На поодинокій фермі ОЗВУ, одірваній від міста, таємничими знаками, чарівними й принадними, застигли американські клени й тополі, а великий гранчастий шпиль на будівлі скорпіоном уп'явся в небо.
Шляхом у місто допіру пройшла череда, і тепер ще порох і молочне дихання худоби повисло в повітрі.
Перерізавши шлях, обоє знову зайшли в мережу просторих левад, де знову гостро запахло квітками й стиглим зелом, і ще теплий від сонця туман з долин поліз по ногах.
Йшли поволі, ніби бажаючи затримати в собі ту запашну радість, що напоїла їх денним сонцем. Широко ступаючи й смакуючи ходу, ніби цілуючи ногами розігріту землю, Іван Семенович розчулено насвистував якогось довгого затяжного мотива. Інколи він спинявся, виводив якісь мудровані коліна, а потім знову цілий струмінь звуків лагідно й любовно танув у повітрі.
Зійшли в придолинок, де на чистій луці повгрузали величезні віковічні дуби.
Посвист тут розходився лункуватим відгомоном, і це остаточно розчулило Юрка. Він ішов позад батька втомною ходою, широко перевалюючись, інколи зачіпав кущі ліщини й зіноватини і, переживаючи мелодію посвисту, думав про весняні струмки, що, замерзнувши за ніч, тануть зрання й хрумтять кригою, буйно гомонять опівдні і дзвенять знову в густій нічній темряві, доки не замерзнуть. Тоді до нестями радісно вранці в зелених пасмурках схопитись з ліжка і вибігти й чатувати на схід сонця, як полізуть заячими лапками червоні промені, розчешуть землю, а верба її обкадить пахучим цвітом.
Юрко розчулився до сліз, і раптом підбіг до Івана Семеновича, обійняв йому ноги, і, зазираючи віддано вгору, благав, здавалось, про теплий промінь любові з очей.
— Ти чого, дурнику?—тепло обізвався Іван Семенович. Юрко збентежено засміявся й поп'явся вгору. Іван Семенович
похилився, взяв його на руки і поцілував, тоді як той засмикано й пристрасно обняв йому шию і впився своїм дитячим поцілунком.
— Ну, ось-ось уже й додому, Юрасю! Мамуня нам зварить юшки з рибою, ми поїмо, тоді ляжемо спати, і я, знаєш, розкажу тобі чудової казки.
— Ну, це ж чудесно, татуню! Про що ж ти мені розкажеш?
— Та про що ж... Я розкажу про Альманзора. Це дуже цікаво.
— Гаразд, тільки смішну, татуню. Я дуже люблю смішні речі.
На подвір'ї технікуму після майже річного академічного життя тепер було похмуро й тихо. Коли б не стовп з дзвінком біля зразкової школи, можна було 0 подумати, що це якась забута, запущена ферма. Обом було приємно почувати цю тишу, і вони галасливо пройшли коридором, а зайшовши до себе, Іван Семенович навмисне сказав уголос:
— Ну, Лілюсь, вари, брат, юшку. Риби наловили повну торбинку! — Але відповіді йому не було. Іванові Семеновичу враз похололо всередині. Втім, він у сутінках надибав метушливий силует і вражено поспитав: — О! А ти куди збираєшся?
Він підійшов ближче й побачив: Ліля була одягнута й, певне, збиралась кудись виходити. На плечах у неї було накинуто пальто, і той самий капелюх тепер коливав незабудками, ніби незчисленними й товстими пальцями, що застережливо погрожували.
— Я йду, Івасю, до Вікторії Петрівни.
— Чого так пізно? Це що, конче потрібна справа?
— А звичайно. В неї має бути сьогодні комісія.
— Яка комісія?
— А ми збираємось улаштувати вечір, як закінчаться курси.
— І це ти, значить, ідеш?
— Ну, розуміється, я мушу йти, Івасю! Я не знаю, чого ти, власне, хвилюєшся.
— Слухай, Лілю, це зовсім неможливо. Просто неможливо. Ти занехаяла господарство, родину, все на світі тобі байдуже.
— Ой, як страшно, подумайте!
— Ну, розуміється, страшно, коли тут якийсь кавардак, а ти десь бродиш там. Дурницями всякими займаєшся.
— Івасю! Що ти говориш?
— Ну, розуміється, яка там робота. Ти просто собі ганяєш розваги ради та веселощі всякі справляєш. А тут тобі трин-трава.
Вона поглянула на нього глумливо й докірливо і, крутнувшись, зразу ж вийшла. Іван Семенович враз схопився й побіг за нею. Він спіймав її в передпокої й, вхопивши за руку, просичав:
— Ні, ти не підеш.
— Ну, а це що таке? Схаменись!
Ліля сіпонулась, але Іван Семенович міцніш скрутив руки й розлютовано прошипів:
— А я кажу тобі, ти не підеш! Доволі!
— Слухай, я тобі кажу: пусти!
Вона скривилась від гніву й гостро рвонулась. Та що він не пускав її, вона раптом нахилилась і взялась кусати руки.
Іван Семенович випустив їй руки, потім, забігши ззаду, схопив під груди і, надавивши на шию, повалив її і сам нахилився над нею, вчуваючи розпалено-тваринне чуття люті й пристрасті. Ліля знову, розпачливо напружуючи всіх сил, рвонулась, але він похмуро й важко надавив їй коліном на груди і холодно впився в неї зором.
— Кончено! Я кажу: кончено з цим!
Місячне світло впало знадвору на розпатлане волосся й обличчя, очі їй дико горіли на зеленавім обличчі, що видавалось за м'який мармур, тепер оживлений якимись таємничими силами. Раптом вона знову сіпонулась, напружилась і простогнала істерично:
— Пусти! Я тобі кажу, пусти!
— Ні, з цим кончено! Я тобі кажу, ти більш не підеш! Тоді вона неприродно скривилась і закричала:
— Пусти!
І знову, розлючена й нестямна, вп'ялася в нього зубами. Обоє завозилися на підлозі. Знадвору вскочив Юрко і підняв лемент. В передкопої збилась велика метушня, тупотіння ніг, стогони й крики. Тим часом Юрко вискочив у коридор і дико й розпачливо закричав. Іван Семенович зразу ж випустив Лілю і побіг до коридора. Там він спіймав Юрка і сердито штовхнув його на приміщення.
Юрко прожогом пустився бігти, але, вискочивши в передпокої, упав просто до Лілі й безпомічно закричав. Ліля сама вся хилиталась від ридань, але тепер похилилась над Юрком і стала його пестити.
Поблизу валявся збитий капелюх. У світлі місяця постать Лілина, покошлана й похила, нагадувала розгнівану староел-лінську пророчицю Сивіллу.
Іван Семенович швидко прийшов до себе, впав на ліжко й загруз обличчям у подушку. З передпокою доходив ще якийсь час плач, але згодом він стих і перейшов у інтимно-переконливий шепіт.
Ще пізніш обоє, очевидно, зайшли в кімнату. Юрко негайно роздягся, заліз у ліжко і, ще захоплено розмовляючи, став укриватись.