Однак я й на мить не можу прийняти цього спокою. Вся моя натура протестує проти цього йолопського нуля й спокою! Я мушу перемагати світ, робити його покірним своїй волі, дарма що він випорскує з-під моїх рук, дарма що я й сам від себе випорскую. Я є бунтар, син Прометея, і на бунті складу собі голову. Я мушу змагатись і руйнувати все, що є в світі жіночого, консервативного, застиглого, бо я руїнник, революціонер, бо я не стою на нулі спізнання, і крізь моє серце проходять бурі та грози, піднесення й падіння будівничих потоків".
V
По тих хмарних днях сонячні настали якось раптово, ніби хто спозарання розвішав усюди широкі складчаті заліплені золотом білі рядна.
На галуззях, що допіру закучерявились молодим листом, було так багато роси й сонця, що все це зливалось у одне безмежне сліпуче око. З лісу доходив невгамовний, дражливо-екстатичний концерт лісових і болотяних жаб, що своїм криком перемагали сочисту й спокійну радість землі.
Але коли Іван Семенович з Юрком пройшли далі від технікуму, де починались міські сади й городи, крекотнява жаб сюди доходила далеко глухіше. Тут стояв холодок весняного ранку, пахтіння садового цвіту й тихий лагідний спів птахів. Крізь білі лапаті ковтуни цвіту поснувалось густим пітканням сонячне проміння, посплітавшись із галуззям у незнано-дивну тканину з густою глибиною візерунка.
У саду лікарні корони дерев так само заволокло імлисто-зеленкуватими серпанками з ніжною, як ягняча вовна, ворсою й білим лапатим цвітом вишень та яблук так, що в нім потонули важкі чорні грядки, а жовті стіни будинку розтанули в білясто-зеленім морі.
Обоє прийшли захекані й п'яні, ніби всю дорогу бігли,— а тепер сюди вскочили несподівано розчервонілі, з блискучими від теплоти очима. Вартова помлікарка зустріла їх докірливим насупленим поглядом, але це їх нітрохи не збентежило. Заявивши, що прийшли забрати хвору, обоє сіли на лавку і з демонстративним викликом чекали.
Хвора, проте, показалась нешвидко. Зразу винесли кошель з речами, і тільки пізніш, певне, хвилин за п'ятнадцять, з коридору вийшла й Ліля. Вона була ще квола, бо надто міцно й довго трималась за ручку дверей; за нею йшла сестра, пильно й дбайливо доглядаючи, як за дитиною. Ліля сердечно, з болісним стогоном у голосі, і дзвінко, з тривожним тремтінням тонкої розбитої порцеляни, засміялась і зразу ж, закашлявшись, поперхнулась та мерщій сіла на лавку.
— Ось бачите! Одвикла зовсім ходити,— сказала вона, ніби перепрошуючи перед Іваном Семеновичем. Іван Семенович безпорадно затупав ногами, перехилився й розчулено запропонував:
— Так той... Лільок... Ми ж покличемо візника.
— Візника? Ну навіщо! Ще тратиться на нього... Я дійду й так,— кволо заперечила вона.
— Е, що значить тратиться!.. Звісно, так важко буде... Розуміється, ми зразу ж дістанемо його.
Іван Семенович потупцяв і кинув до Юрка:
— Юрку! Так чкурнемо по Ванюшу?
Але Юрко, видимо, неохоче приставав на це й більше тягся до матері. Тоді Іван Семенович махнув рукою і вийшов сам.
Незабаром він повернувся з візником і, злізши перед ворітьми, відважно пішов дощатим пішоходом просто до ґанку.
Ліля з Юрком сиділи на приступках ґанку і, приголомшені рясним цвітом саду, поміж яким струмилось сонце, спокійно чекали.
— О, вже й ти! Так швидко? А тут так чудесно! Іван Семенович ґречно вклонився й закликав на візника.
— Ну, я зовсім п'яна від цього повітря,— сказала Ліля.— Справді ж. Як же я буду й жити, як так п'янію тепер.
Ліля похилилась на руку Івана Семеновича і кволо пішла до візника.
Юрко сів напроти й, підсунувши свого кашкета, щасливо посміхався, увесь час не спускаючи очей з матері.
— Ну, як же ви жили без мене? — спитала Ліля, коли вони проїхали далі.
— Та нічого, якось обходились,— непевно відповів Іван Семенович.
— Та, мабуть, гримав на всіх, сердився?
— Ні, не дуже.
— Де, не дуже! Тато як розсердився на Федорку! Федорка збила татові окуляри, а тато тоді взявся бити. А коза кричить...
— А ти ж помагав, Юрку?
— Ні, я тільки плакав,— відповів Юрко.
— Он бач, який ти плаксун. А треба було б татові помогти Федорку бити, а то він сам, сердешний, мабуть, і не вправився.
Юрко сконфужено посміхнувся й поглянув на Івана Семеновича воднораз і засоромлено, і з посмішкою лукавого зрадника.
їхали далі мовчки. Побіч ішли білясто-зелені шати дерев, свіжі й чисті кайми доріг, мов вислані зелені рушники.
І будинки, і пішоходи в цім морі весняного зела видавались чистими й причепуреними.
Десь дзвонили до церкви, сонце, посміхаючись, розбризкувало рясно промінням, не піклуючись про ощадність, небо лягало м'якою запашною сіткою. Здається, був буденний день, але всім трьом він видавався великим святом. Тільки на перехресті двох вулиць троє людей заклопотано пройшли з портфелями до Окрвиконкому, і це, здається, лягло нудним пасмом на святочність дня; але коли поминули район Окрвиконкому і знову в'їхали в густе зело,— святочність його через вінця заливала землю і в нім купались рясні пташині виспіви.
На подвір'ї технікуму Лілю приязно зустріли дві жінки викладачів, групи студентів незрозуміло й допитливо-злякано стежили за цією картиною. По тому попрощались з сусідами і зайшли в коридор. Було дуже важко сходити нагору східцями, і доводилось кілька разів перепочивати. Але нагорі вибігла назустріч Варвара Карпівна:
— Голубонько! Це вже й ви приїхали? А я все визирала, визирала й проґавила, дурепа!
Вона плакала й причитувала, а коли зайшли до приміщення, вона зразу підсунула крісло-гойдалку й прислужливо запропонувала:
— Ось сюди, голубонько, сідайте! Ви ж бо наморилися страшенно. Де ж таки — перенести отаку хворобу! А може, лягли б просто в ліжко, це було б краще для вас!
Ліля, проте, відмовилась лягти й сіла в крісло-гойдалку. І зараз же упав у вічі крізь розчинене вікно величезний і безкраїй, вкритий сірою млою краєвид. Тут, поблизу, білий цвіт яблунь і черешень гудів урочисто й святочно бджоляним дзвоном, десь далі січним зеленим мармуром підперезався обрій, а над усім, як на безкрає озеро, на долину м'яко лягало тепле, обплетене ніжною бузовою сіткою небо, і тільки дуби кумедно застряли в нім голими лопуцькуватими галузками.