У СОНЯЧНІМ КОЛІ
/
По кімнаті розходились густі, при-червонені від лампи сутінки. У кутках вони збирались темними вовнастими кущами й погрозливо ворушили своїми по-мацками.
А знадвору, крізь розм'якшену темінь весняної ночі пробивались молоді й ніжні, як крижини снігу, бірюзові карати світанку, де-не-де ще засипані мерехтливими зірками, що безсило змагалися з новим днем.
Карати повніли й ширились, врізуючись у вікна важким застигло-мертвим зором, і від того на столі виразніш окреслилось коло світла, що падало густим розчесаним снопом променів з-під зеленого абажура і встилало грубий помережаний зошит та чоловіче обличчя, тепер бліде й ніжне, з майже білястим, як льон, волоссям.
На коротку хвилину обличчя те одірвалось від зошита й задивилось у вікно, і широка, похила спина застелила світло. Тоді бірюзові карати яскравіш лягли на вікно й заговорили нестримним ранковим покликом.
Певне, від подиху вітру вони зненацька заколивались і посунули зеленими довгастими лапами у глибінь кімнати, упали на ліжко, де спав хлопчисько; хлопчисько уражено застогнав і простяг руки, ніби ловлячи зелене плетиво моху в лісі, але, не діставши моху, ще раз примирено зітхнув і, повернувшись до стіни, заснув іще смачніше. Тоді постать за столом потяглася, потерла руки й знову взялася писати.
Це була давня звичка для Івана Семеновича Косеня, засвоєна ще з реальної школи, з інтернатського життя, що перетворилася тепер в органічну потребу писати щоденника. Властиво, це був не щоденник, а, вірніш, інтимні записки, глибока й щира сповідь людини, вразливої й самітної, що не могла б у своїх потаєних думках признатись найближчим своїм друзям чи знайомим, а записувала їх до зшитку коли-не-коли, як виникала в тім гостра потреба.
Тим-то в писанні їх була особлива потайна насолода й смакування — встати спозарання, коли ще всі сплять, і завести до зошита свої думки й переживання, мов відважно пройти крізь важкий і не знаний ще подвиг.
Сьогодні він записав:
"Квітень, 7
Лілю! Лілю!
Нехай це слово виривається самотнім зойком, проте я знаю, що якимись потайними нитками воно в'яже мене з незнаними глибинами, з джерелами всього сущого, що своїми стрімкими потоками винесли й мене на якусь мить на поверхню світу.
Лілю!
Я знаю, що це гострий поклик моєї виснаженої спантеличеної істоти прагне вихопитись з покрученого виру, щоб ухопитись за перший корч і, перепочивши, про все розмислити. Та що я берусь за першу думку, як мені напливає безліч далеких спогадів, що гріють мені серце втраченою радістю. Тоді мене вабить — розчулитись до ніжного дитинства, впасти на коліна й уклонитись їй за великі страждання, за її дивну відважність: родити й множити життя.
І від того мені розпалює мозок; мозок горить і розбризкує вогняними іскрами; у них спалахує моє серце і сичить від жадоби признатись, повідати комусь ці потайні мої муки... А проте я знаю ж, що так ніколи не скажу, не впаду на коліна й не заплачу, бо сльози в моїх очах давно вже виплакані й висохли до краплі; і яких би сил треба було, щоб вони полилися знову!
Та, власне, я й не можу сказати, звідки походить моя розчуленість,— каяття це чи звичайний розм'якшено-лірич-ний настрій. А що я мовчу й нікому не признаюся в тім, розпечені думки піняться, розриваються й затоплюють мозок; від того світ застилає переді мною густими запонами,— і мені стає поночі. Вірніш, я бачу все, але ніщо з того не доходить до мене, бо моє серце кипить у вариві тих смоляних думок".
На цьому Іван Семенович і скінчив сьогодні. Проте було ще рано і хлопець спав, то Іван Семенович узявся готуватись до лекції з фізики, що її мав читати увечері робітникам вальцьового млина на околиці міста.
Тим часом карати розірвали свої кришталеві ребра й виросли у великі кружала; кружала непомітно розіпнулись у великі запони, що тепер звисали в небі,— блакитно-бірюзові вгорі, притемнені на складках тінями й силуетами дерев, а знизу з густими оксамитовими торочками.
Пізніш, як Іван Семенович читав, хтось непомітно й крадькома зняв і ті запони; небо, мов з нього злущилась крига, виступило блакитно-шовкове, білясте, молоде; краєм лісу по той бік яру, по прикоренках дерев послалась вогнясто-черво-на смуга; просвіти неба крізь галуззя дерев у саду заговорили ранковою радістю; світло з-під абажура замкнулось у ще вужче коло. Іван Семенович одірвав очі від монографії з фізики про світло й придивився.
Настав справжній ранок, галуззя з саду зазирало просто у вікна, прикоренки дерев підперезались червоним оксамитом, а в відчинену кватирку зразу ж жваво й гомінко заспівало птаство і вдарило густим весняним ароматом — свіжим духом трухлявого листу, землі й молодого зела.
Іван Семенович кинув читати й узявся поратись. Треба було внести дров, розпалити грубку й поставити сніданок. Це, певне, забрало не менш як півгодини, бо залізна грубка довго диміла й не розгоралась, потім треба було розшукати, де стояло пшоно й картопля на ранішній куліш. І тільки поставивши на вогонь картоплю, він став умиватись.
Знизу дійшов галас з інтернату педтехнікуму — вставали студенти і, як завжди, зводився лункий гомін, бджоляно-густий, але молодечий і жвавий. Поблизу від приміщення, на Другім поверху в коридорі хтось обережно тупав: певне, вже й тут починалось ранішнє життя.
І, певне, від того ранкового гомону прокинувся й Юрко. Він протер очі, відкинув волосся, що звисало покошланими пасмами, потягся і мерщій озирнувся.
— А ти вже встав, татусю?
— А вже, як бачиш,— обізвався з кутка Іван Семенович, промиваючи пшоно.
— Ой, бідненький! І то ти сам і сніданок вариш?
— А варю.
— А хіба Варвари Карпівни ще нема?
— Нема.
Юрко затих і замислився. Потім раптово скочив на долівку й збентежено поспитав:
— Татусю! А Федорка ще дома?
— А звичайно, дома.
— Татусю! Я пожену сьогодні пасти її. Добре? Горик Андрія Петровича он пасе, Настуся теж казала, що пастиме. Татусю, я хочу сьогодні погнати Федорку,— я знаю, де кози пасуться!
Іван Семенович пильно придивився до Юрка і, розмішуючи куліш, неохоче сказав:
— Ну, та добре. Тільки, звичайно, пізніш, Юрочку!
— Значить, можна, татусю? Ой, який я щасливий; який ти добрий, татусю, любий!