Тому ніч виганяє його з хати до лісу...І ніч приганяє...
Він повертається додому, коли сонце — а сонце нині червоне, стигле, як груша,— торкається призахідного пруга, В усій Юриній постаті відчувається втома, мовби він оце дибає з молотьби або й з оранки. Крок за кроком... крок за кроком... в'ється кривулькою стежка... вибігають на пагорби білі хати, в яких призахідне сонце підпалило вікна.
Червоно довкруж... червінь ця однак уже передвечорова, неяскрава, а мовби приглушена, вона подібна на золоту запаску, в яку повплітано чорні смужечки.
Назустріч Юрі діти його біжать. Двійко їх, хлопчик і дівчинка. Юра бере одне дитинча на руки, втома мовби спала з його плечей, він несе дитинча на коркошах і питає:
— Ти маму нині слухав?
— Бігме-м слухав...
— А ти? — Це вже до дівчинки.
— І я...— дрібоче дівча.
— Ну, то ви нині в мене красні та гожі...
— А то правда, тату, що під тією смерекою тато вашого тата похований?— перебиває його дівчинка, бо стежка біжить через церковне подвір'я.
За їхніми спинами хрести стоять у червоному полум'ї.
— А правда,— зупиняється перед крайньою смерекою Юра Миронюк.— Тут його поховали... був колись... хрест... та зігнив. На могилі смерека виросла.
— А може, це не смерека, може, це... тато нашого діда? Ми собі думаємо, що він помер, а він живе. Тільки в іншу, смерекову одіж убрався. Га?
— Може, й так... а може, й ні...— замислено відповідає їй Миронюк.— Фантазерка ти, Марічко, як бачу,— гладить дівчинку по голові.— Ну, пішли, мама на нас чекає.
Вони спускаються ізвором униз до Пістиньки, минають церкву і виходять на розгойданий місток.
— Та... а ти хотів би, щоб я на твоєму гробі смереку посадила? — морщить лоба дівчинка. Миронюк озирається на неї, йому трохи дивно і страшно від дитячих слів.
— Ет, не думай про це, Марічко. Ще нам жити та жити. Та й не вмру я. Буду жити в смерековім шумі, як прадіди наші.
Собі він це сказав, а не доньці. І не є це ні утіхою, ні розрадою, ні навіть не є його слова просто красними. Бо таки житиме він у зеленому шумі, у білих стінах нових хат, у звуках цимбал, у співанках сопілок. Це, мабуть, і є найсправжнісінька людська вічність.
Темніє...
Ох, як у темряві грізно і тривожно шумить смерековий бір. Дощ у вікно...
Миронюк стоїть біля темного вікна, склав руки на грудях. Думає. Чи думає про свої посаджені сьогодні смерічки? Чи згадав металевий сплеск злодійської сокири? А може, живе ще у ньому давня мелодія татової скрипки? Чи мо роздумує над наївним запитанням Марічки?
Тук-тук...
Бігає човник у повних руках його жони Аннички... тче Аннич-ка килим...
Мала донька, що досі сиділа біля стола, водила пальчиком по книжці й про себе вишіптувала вичитані з неї слова, раптом запитує:
— Татусю, то правда, що дідо кажуть: нібито ліс має очі і серце? Посміхається Юра Миронюк...
І тут мусимо кінчати нашу казку... кінчати не тому, що минулися чари з писаного жбана, а тому, що вже пізня година, а завтра вранці знову в курнику обізветься півень, і Миронюк знову сідлатиме коня...
РУДИЙ ОПРИШОК
Усі казки починаються так: жив собі, був собі... Отже, був собі хлопець, якого Тато, Мама і сестра Оленка кликали Михаськом.
Однієї днини сестра Оленка попросила Михаська віднести Мамі до Залізної Пастки, де вона доглядала небачених у цих краях звірят, полуденок.
Михасько мав того дня "вихідний". Він вилежувався у садку під грушею, міркуючи, кого б з вірних приятелів кликнути, щоб гайнути скупатися у Чорній Бистриці. На сестрину просьбу навіть бровою не моргнув.
— Чуєш, що тобі кажу? — огнівалася Оленка.
— Чую, але не хочу,— відповів Михасько спроквола, як дорослий.— Чоловік має вихідний... чоловікові треба відпочити. Сама й неси.
Він не любив ходити на величезну поляну посеред Лісу, обнесену високою дротяною сіткою, і в думці називав її Залізною Пасткою. Кожного разу, коли був змушений там бувати, його проймав незрозумі-
лий сум; у сумі зароджувалося потаємне бажання понівечити довгі рядки кліток, котрі тут називалися шедами, щоб срібні лисиці, норки і песці, які в них сиділи, повтікали на вольную волю. Михасько добре пам'ятав день, коли в його душу закралося це дивне, нав'язливе жадання. Було це торішньої зими, бо на снігу карбувалися із скрипом глибокі сліди від чобіт вуйка Гарасима, який кривуляв від клітки до клітки, торкався якимось електричним приладом голівок звірят, і вони стріпували лапками, скошені струмом. За вуйком Гарасимом залишалися пухнасті трупики, довгий шед із сотнями трупів ставав страшним цвинтарищем.
Михасько не розумів потреби цих смертей, нуртував у ньому супроти них бунт. Якби його воля, то зупинив би Гарасимову косовицю, але він міг лише втекти від цього жаского видовища.
А ввечері, ще приголомшений ним, докоряв Мамі:
— Цілу весну і літо пестуєте звірят, годуєте, а припорошить сніг — лупите їх, як фашисти.
Мама пробувала розтовкмачити, що звірят на те й годують, аби мати з них хосен, їхнє хутро по цілому світі у великій ціні. Михасько не слухав, його не обходили хосен і потреба, жила в ньому добра душа, яка жадала, щоб усе народжене не піддавалося змарнінню і смерті. Мама казала, що яблуко від яблуні не відкотилося, його Тато теж здобув у селі славу дивного дивака, який ані курці голову не скрутить, ані зайця не підстрелить, ані птаху не скривдить, ані дерево намарно не зрубає. Сусіди посмішковувалися, що Михаськів Тато в косовицю бере в долоні лугові косиці, мовби перепрошує, що виклепав на них косу.
— То підеш чи ні? — далі наступала на Михаська Оленка.
— Ні,— мовив уперто.— Не піду.
— Мой, Михаську, будь розумний,— сестра присіла біля нього.— Мама голодні будуть. А я і корову маю подоїти, і в хаті попрятати, і твої сорочки випрати. Тато з колгоспу прийдуть... Послухай мене, Михаську,— пестила солом'яний чуб. Михаськові завжди було приємно, коли Мамина або Оленчина рука перебирала лоскотно його чуб.— У тебе ніженьки, мов крила: одна нога тут, друга — там.
Таки дав себе умовити. "У тих дівках,— думав,— закладена якась зваба, якою вони вміють користуватися: то попестять, то поцілують, то пообіцяють зайву копійчину в кіно".
Побіг...
Входив у дротяні ворота якраз у ту мить, коли дідо Конопелька гамселив залізним прутом по гарматній гільзі, сповіщаючи робучий люд Залізної Пастки про настання полуденка. Помітивши Михаська, Конопелька покинув свою дзвінку роботу й пошкутильгав до ослона під прохідною будкою.