Єгер стояв на камені і показував на мигах... показував втікати? Чого б це? Адже навколо ані телень...
Озирнулась.
Ах... В ніздрі ударив сморід Плямистої Блискавки. Єгерю, Добрий Єгерю, чому ж бо ти раніше не попередив про біду? А тепер...
З-поміж кущів злетіла, мов виросли у неї крила, Плямиста Блискавка. Олениці закам'яніли. "Що, вам страх розум відібрав? Та втікайте ж! Зараз тут проллється чиясь кров, може, кров Червоної Лані, може, її синка Зеленого Оленця? І в цьому буду винна я, стара Сухоребра? Як я могла забути, що рись здатна чинити у цих хащах засідки?"
Не мала ні крихітки часу ні на каяття, ні на роздуми, ні навіть на страх. Рішення блиснуло раптово — і вже здибилась Сухоребра навстріч Плямистій Блискавці, викинувши вперед копита.
Хто бачив її нечувану самопожертву, хто оцінив? Ліс? її молоді подруги? її ошелешені онуки? Але де... Всі пирснули врозтіч. Один, мабуть, Єгер й помітив її відчай, бо вдарив з його палиці грім, ударив, видно, прицільно, бо зойкнула рись на весь зруб, бо недолетіла Плямиста до старої олениці, впала каменем під ноги.
"Дякую тобі, Людино, хоч моє життя вже не варте й билинки сухого гірчака, віджила-м своє..."
Чи почув Єгер дяку старої Сухореброї? Мабуть, почув, бо вміє він слухати лісову мову.
Тиша чалапкала зрубом: чап-чап... А може, це дощові краплини цяпотіли з листя? Та ще чутно було, як тріщали далекі кущі — там втікали олениці, інколи на полянах вигулькували малята, що здалеку у своєму леті були схожі на сполоханих чудернацьких птиць.
"Тепер можете й перепочити, легконогі",— думав про оленів Єгер, неквапно переставляючи шварбуни у тому напрямі, де впала скошена пострілом рись. Був впевнений, що таки скошена. Йому минав сороковий і половину з цих років розгубив на лісових стежках. Щось розгубив, а щось і придбав. Ось, наприклад, ліс вигострив його зір, як з коси брич.
Єгер шерхнув долонею по коліщатку запальнички, занурюючи полум'ям в прокурену люльку. Полум'я обсмалювало чорний з твердим нігтем палець, але він уже забув й про людську люльку, і про палець, і про впольовану рись.
Слухав.
Десь там, де трубить Потік, обізвалося в жаху оленя: — Бе-е-е!!!
І відразу, нехтуючи небезпекою, скрикнула олениця.
Єгер схопився і побіг. Летів, ніби у тій пінистій бурлині захлиналося його щастя; летів і не зважав, що пагіння синцювало йому лице, шматувало плащ; летів, бо у Потоці кричало оленя, бо воно ще мало сили кричати.
Мусив його наздогнати. Бачив лише голівку, що стирчала з білої піни, і більше нічого не бачив, навіть Червоної Лані не запримітив, що тирлувала вздовж берега: якби могла, то подала б синові руку. Але рук не мала, голосом добувала маля з пінистого крутежу. Та хіба голосом порятуєш?
Зелений Оленець недаремно був сином Рогатого Короля. Інший на його місці давно булькнув би на дно, а він борсався з прудким плавом, один раз навіть ухитрився якось зачепитися за камінь. Але вода напирала вперто і люто, він ніколи й не сподівався, що водиця, яку любила пити мама, буває такою злою, бо і зубами рве, і товче об гостре каміння, і кров пускає...
"Ой нене, як болить мене шия... Ой нене, яка вода студена... Ой мамцю, судомить мої ніженьки..."
Плакав.
Вода несла його, як легку тріску, і тільки останніми зусиллями держав над бурунами голівку, держав не для того, щоб жити, а для того, щоб видіти Червону Лань, яка бігла берегом, бігла й не помічала, що майже поруч посапує задихана Людина.
Єгер навпростець перегнав біг Потоку і, поки той робив коліно, він уже стояв по пояс у воді, широко розставивши ноги.
— Ну ось,— сказав Єгер, ловлячи Зеленого Оленця,— ми й припливли. Де ж тепер, зразу по Великодню, можна купатися, га? Ще до біди перестудишся.— Він видряпався на берег — з чобіт випорскувала вода — і посварив пальцем оленицю.
— А ти, красуле, куди дивилася, га? Прецінь маєш сина пантрувати. Йому лише чисниці бракувало до смерті, вже й очі стулив.
Зняв з плечей плащ і кутав ним Зеленого Оленця. Малюк ледве дихав. Голівка безсило падала на теплі людські долоні, сосунок ловив це тепло і, певно, гадав, що воно материне, бо пробував лизнути долоні.
— Що, хло цицьки хочеш? — засміявся Єгер. Добув із-за паска флягу з самогоном, кілька довгих ковтків влив собі у рот, потім заходився розтирати Оленця. Робив масаж старанно, здається, кожну шерстинку переминав і приговорював:
— Терпи, легіню, тобі тепло потрібне, ой потрібне... Запримітив на стегні Оленця глибоку рану. Зсунув стріпихаті
брови на перенісся:
— Овва, легіню, то вже біда. Як будеш спацерувати з мамою, га? — зажурився. Але часу не гаяв: промив рану горілкою, забандажу-вав хустинкою. Тільки тепер згадав, що в чоботях хлюпає вода і штани прилипли до ніг.
— Треба нам, утопленику, ватру розкласти, бо обидва будемо пчихати,— сказав Єгер, збираючи ломаччя. Накидав його цілу купу. За хвилину вже гоготів полум'ям вогонь. І хто знає, чи голос людський, чи тепло горілчане, чи дух ватр я ний примусили швидше калатати Олен-цеве серце, але досить того, що син Червоної Лані раз-вдруге лупнув очиськами і просто перед собою побачив вусате обличчя. Людина дивилась на нього лагідно, спокійно ще й підморгувала кущистою бровою.
— Очуняв? Та ти, утопленику, й справді леґінь,— втішився Єгер.— Значить, будеш ще брикати в пущі.
В голосі Людини сосунок не вловив нічого ворожого і страшного. Ех, спитати б маму, що йому чинити?
— Ме-е-е! — покликав жалібно.
Вона обізвалась: я тут. Зелений Оленець спробував стати на ноги, але якась болюча сила штрикнула його з усіх боків, і він знову плюхнувся на плащ. Зиркнув на Людину благально і докірливо, немовби говорив:
"Чи я тобі щось завинив, що мене болем мучиш?"
— То не я,— зрозумів його погляд Єгер.— Це вода, а вона жалю не знає.— Він сидів на пеньку у фуфайці і білих кальсонах — сушив над полум'ям онучі і чоботи. Штани парували на вбитому у землю пальку.
— А ти, малий, таки поклич маму,— торочив далі балакучий Єгер.— Най мене не боїться, прецінь не задурно мене Добрим назвали. Мусимо порадитись, як нам з тобою бути...
Оленець кликав, Червона Лань ламала у тузі прибережні кущі, проте близько не підступала. Вона з острахом чекала, що Людина ось-ось візьме з пенька громову палицю і зведе зі світу її пустуна. Хвилинами оленицю збурювала безумна сміливість, була готова кинутись на Людину, щоб прогнати її від Оленця, але сміливість жила в ній коротко: спалахувала і гасла.