"А, все одно ... Її вже немає! .."
Я збрехав мало не перший раз в житті.
Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив в собі цілий світ неясних питань і відчуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я в чомусь зізнатися йому, не змінюючи своїм друзям? Я тремтів від думки, що він дізнається коли-небудь про моє знайомство з "поганим товариством", але змінити цьому суспільству, змінити Валеку і Марусі — я був не в змозі. До того ж тут було теж щось на кшталт "принципу": якщо б я зрадив їх, порушивши дане слово, то не міг би при зустрічі підняти на них очей від сорому.
VIII. восени
Наближалася осінь. У полі точилася жнива, листя на деревах жовтіли. Разом з тим наша Маруся початку слабувала.
Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла; обличчя її все блідло, очі потемніли, стали більше, повіки підводилися з працею.
Тепер я міг приходити на гору, не соромлячись тим, що члени "поганого товариства" бували вдома. Я абсолютно звикся з ними і став на горі своїм чоловіком.
— Ти славний хлопець і коли-небудь теж будеш генералом, — казав Туркевич.
Темні молоді особистості робили мені з в'яза луки і самостріли; високий багнет-юнкер з червоним носом крутив мене на повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки "професор" по-повсякчасного був занурений в якісь глибокі міркування, а Лаврівський в тверезому стані взагалі уникав людського суспільства і тулився по кутах.
Всі ці люди поміщалися окремо від Тибурція, який займав "з сімейством" описане вище підземелля. Решта членів "поганого товариства" жили в такому ж підземелля, побільше, яке відокремлювалося від першого двома вузькими коридорами. Світла тут було менше, більше вогкості і мороку. Уздовж стін подекуди стояли дерев'яні лавки і обрубки, що замінювали стільці. Лавки були завалені якимись лахміттям, що замінювали ліжку. В середині, в освітленому місці, стояв верстак, на якому за часами пан Тибурцій або хто-небудь з темних особистостей працювали столярні вироби; був серед "поганого товариства" і швець, і кошикар, але, крім Тибурція, всі інші ремісники були або дилетанти, або ж якісь замірки, або люди, у яких, як я зауважував, занадто сильно тряслися руки, щоб робота могла йти успішно. Пол цього підземелля був закиданий стружками і всякими обрізками; всюди виднілися бруд і безлад, хоча часом Тибурцій за це сильно лаявся і змушував кого-небудь з мешканців підмести і хоча скільки-небудь прибрати це похмуре житло. Я не часто заходив сюди, тому що не міг звикнути до затхлому повітрю, і, крім того, в тверезі хвилини тут мав перебування похмурий Лаврівський. Він звичайно або сидів на лавочці, сховавши обличчя в долоні і розкидавши своє довге волосся, або ходив з кутка в куток швидкими кроками. Від цієї фігури віяло чимось важким і похмурим, чого не виносили мої нерви. Але інші співмешканці-бідолахи давно вже звикли до його дивацтвами. Генерал Туркевич примушував його іноді переписувати набіло складати самим Туркевичем прохання і кляузи для обивателів або ж штучно пасквілі, які потім розвішував на ліхтарних стовпах. Лаврівський покірно сідав за столик в кімнаті Тибурція і цілими годинами виводив прекрасним почерком рівні рядки. Кілька разів мені довелося бачити, як його, бездушно п'яного, тягли зверху в підземеллі. Голова нещасного, повиснувши, бовталася з боку в бік, ноги безсило тяглися і стукали по кам'яних сходах, на обличчі видно було вираз страждання, по щоках текли сльози. Ми з Марусею, міцно притулившись одне до одного, дивилися на цю сцену з далекого кута; але Валек зовсім вільно нишпорив між великими, підтримуючи то руку, то ногу, то голову Лаврівського.
Все, що на вулицях мене тішило й цікавило в цих людях, як балаганне уявлення, — тут, за кулісами, було в своєму теперішньому, неприкрашеному вигляді і важко гнітило дитяче серце.
Тибурцій користувався тут незаперечним авторитетом. Він відкрив ці підземелля, він тут розпоряджався, і все його накази виконувалися. Ймовірно, тому саме я не пригадаю жодного випадку, коли б хто-небудь з цих людей, безсумнівно втратили людську подобу, звернувся до мене з якимось поганим пропозицією. Тепер, навчений прозаїчним досвідом життя, я знаю, звичайно, що там був невеликий розпуста, копійчані пороки і гниль. Але коли ці люди і ці картини встають в моїй пам'яті, затягнуті серпанком минулого, я бачу тільки риси важкого трагізму, глибокого горя і нужди.
Дитинство, юність — це великі джерела ідеалізму!
Осінь все більше вступала в свої права. Небо все частіше заволікається хмарами, околиці тонули в туманному сутінках; потоки дощу шумно лилися на землю, віддаючись одноманітним і сумним гулом в підземеллях.
Мені коштувало багато праці уриває з дому в таку погоду; втім, я тільки намагався піти непоміченим; коли ж повертався додому весь мокрий, то сам розвішував плаття проти каміна і смиренно лягав у постіль, філософськи відмовчуючись під цілим градом докорів, які лилися з уст няньок і служниць.
Кожен раз, прийшовши до своїх друзів, я помічав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь — темне, мовчазне чудовисько підземелля — продовжував без перерв свою жахливу роботу, висмоктуючи життя з маленького тільця. Дівчинка тепер більшу частину часу проводила в ліжку, і ми з Валека виснажували всіх зусиль, щоб розважити її і позбавити, щоб викликати тихі переливи її слабкого сміху.
Тепер, коли я остаточно зжився з "поганим товариством", сумна посмішка Марусі стала мені майже так само дорога, як посмішка сестри; але тут ніхто не ставив мені вічно на вигляд мою зіпсованість, тут не було буркотливою няньки, тут я був потрібен, — я відчував, що кожен раз моя поява викликає рум'янець пожвавлення на щоках дівчинки. Валек обіймав мене, як брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись дивними очима, в яких щось мерехтіло, точно сльоза.
На час небо знову прояснилося; з нього втекли останні хмари, і над просихає землею, в останній раз перед настанням зими, засяяли сонячні дні. Ми кожен день виносили Марусю нагору, і тут вона ніби оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкритими очима, на щоках її спалахував рум'янець; здавалося, що вітер, обдавати її своїми свіжими помахами, повертав їй частки життя, викрадені сірими каменями підземелля. Але це тривало так недовго ...