Прості дивани, прямокутник потертого килимка, прибитого по ріжках, і настільна —лампа, пригвинчена, до нерухомого столу. Люстерко, примоцьоване просто до стінки, обертове крісло, прикріплене шворнями до підлоги. А ще — строкаті завіси, гарячий душ.
— Власники подбали, щоб ми багато не поцупили, — сказав Джік. — Давай намалюємо їм мюраль.
— Ні! — вигукнула до краю перелякана Сера.
— Є чудове австралійське прислів'я, — сказав Джік. — Якщо воно рухається — стріляй, росте — зрубай.
— А до чого це? — спитала Сера.
— Ні до чого. Мені здалося, що Тоддові приємно буде це почути.
— Дайте прийти до тями.
Ми й намагались Це робити — нашим, нетрадиційним способом.
Джік крутився у кріслі в моєму номері. Сера сиділа на одному дивані, а я на другому. Моя валізка й сумка стояли біч-о-біч на підлозі.
— Ви розумієте, що ми чкурнули з "Гілтона", не заплативши? — спитала Сера.
— Аж ніяк, — відказав Джік. — Судячи з нашого вбрання, ми ще там живемо. Я їм згодом потелефоную.
— Але Тодд...
— Я заплатив, — сказав я. — До вашого повернення. [134]
Їй ніби трохи відлягло.
— Як вас Грін знайшов? — запитав я.
— Бозна, — відповів Джік похмуро. Сера була вражена.
— Як ти довідався про Гріна? Як ти довідався, що в нашому номері є хтось, крім нас із Джіком? Як ти довідався, що ми потрапили в такі тарапати?
— Джік мені сказав.
— Він не міг! Він не міг ризикувати, попереджаючи тебе. Він просто мусив запросити тебе. І він це зробив.... — її голос тремтів. Сльози вже набігали їй на очі. — Вони примусили його...
— Джік сказав мені, — відповів я, пояснюючи. — По-перше, він назвав мене Чарлз, чого ніколи не робить, і, отже, я зрозумів: щось не так. По-друге, він був грубий зі мною — я знаю, ти вважаєш, що він завжди так зі мною поводиться, але це не так, принаймні не настільки. А по-третє, він назвав мені прізвище чоловіка, і я мав здогадатися, що він у вашому номері й примушує вас запросити мене, аби я вскочив у паскудну халепу. Він сказав мені "окис хрому", а це пігмент у зеленій фарбі — "грін".
— Зелена фарба, "Грін"! — Сльози в очах висохли. — Ви справді обоє — виняткові люди, — сказала вона.
— Тривала практика, — бадьоро сказав Джік.
— Розкажи мені, що сталося, — попросив я.
— Ми пішли перед останнім заїздом, щоб уникнути шарварку на дорозі й нормально доїхали до "Гілтона". Я поставив машину, й ми піднялись у номер. Вже за якусь хвилину почувся стук у двері, а коли я відчинив, вони вдерлися...
— Вони?
— Втрьох. Один з них — Грін. Ми його відразу впізнали завдяки твоєму малюнку. Другий — хлопець із Художнього центру. Третій складався з біцепсів і кошлатих брів, мозок у нього містився в кулаках.
Він мимоволі потер місце попід серцем.
— Він ударив тебе? — запитав я.
— Все сталося так швидко... — вибачився Джік. — Вони вдерлися і... бац-бац... Перше, що потім дійшло до мене, це те, що вони накинулися на Серу й викручують їй руку, пояснюючи, що не заллють їй очей скипидаром, коли я негайно запрошу тебе.
— Пістолет у них був? — запитав я.
— Ні... запальничка. Слухай, даруй мені, друже. Я розумію, що все це звучить непереконливо, але Кошлобровий таки не жартом скрутив її, а хлопець оту кляту гігантську [135] запальничку, в якої полум'я, як у паяльної лампи, тримав за кілька дюймів од її щоки... і я був трохи очманілий... а тут ще Грін каже, що палитимуть її, коли я тебе не покличу... та й не міг я побороти відразу всіх трьох.
— Облиш ці вибачення, — сказав я.
— Авжеж... ну, я й подзвонив тобі. Сказав Грінові, що прийдеш за, десять хвилин, бо ти у трусах, але гадаю, він і сам чув, бо стояв упритул до мене — втілення підозріливості й жорстокості. Я не знав, чи ти зрозумієш мої натяки, але вповав на бога. І бачив би ти їхні обличчя, коли офіціант припхав свій візок. Кошлобровий відпустив Серу, хлопець стояв, роззявивши рота, а запальничка палахкотіла, як нафтоочисний завод...
— Грін сказав, що ми не хочемо шампанського, нехай його заберуть, — промовила Сера. — Але ми з Джіком заявили, що хочемо, і Джік попросив офіціанта відразу відкоркувати пляшки.
— Перш ніж він відкоркував першу, почали надходити всі інші... і всі почали наливати шампанське... кімната залюднювалась... а Грін, хлопець і Кошлобровий збилися біля вікна, ніби спаралізовані, так їх ошелешив цей візок і ці люди... я просто згріб Серу, й ми чкурнули повз них. На виході я ще побачив, як Грін з помічниками намагається пробитися крізь щільненький уже гурт гостей, .охоплених жадобою напитися шампанського... і мені здається, перевернутий візок теж неабияк сприяв тому, що ми встигли добігти до ліфта.
— Цікаво, скільки вони ще веселилися? — поцікавився я.
— Доки вигравало шампанське.
— Вони, мабуть, усі подумали, що ти божевільний, — зауважила Сера.
— У день Кубка все може бути, — сказав я, — та й персонал "Гілтона" призвичаєний до ексцентричних гостей,
— А якби у Гріна був пістолет? — запитала Сера. Я криво посміхнувся.
— Йому довелося б вимахувати ним при достатньому числі свідків.
— І все-таки він міг би ним скористатися.
— Міг би... але він був далеченько від парадного виходу. — Я куснув ніготь на великому пальці. — Е-е... Як він довідався, що я у "Гілтон"?
Запала напружена тиша.
— Я сказала йому, — нарешті визнала Сера, паленіючи від сорому й водночас не без виклику. — Джік тобі оце [136] зараз не все переповів. Спершу вони сказали... Грін сказав... що вони спалять мені лице, якщо Джік не відкриє, де ти. Він не хотів... але мусив... тож я їм і сказала, щоб не він... Здається, це звучить по-дурному.
На мою думку, це звучало надзвичайно зворушливо. — Виняткове кохання і глибина розуміння.
Я усміхнувся до неї:
— Отже, з самого початку вони не знали, що я тут?
Джік похитав головою.
— Не думаю, аби вони здогадувалися навіть, що ти в Мельбурні.
Їх просто заскочило, коли Сера сказала, що ти нагорі. Гадаю, вони довідались тільки про те, що у шпиталі в Аліс Спрінгз тебе вже нема.
— Вони довідались про наше пограбування?
— Я переконаний, що ні. Я усміхнувся.
— Як тільки відкриють, то сказяться з шалу.
Ми з Джіком сором'язливо уникли здогадів про те, що було б, якби я відразу спустився до їхнього номера, хоч по його очах було знати, що він розуміє. Серу взяли б заручницею, а мені довелося б піти з "Гілтона" і здатися на ласку Гріна. І дуже малоймовірно, щоб за цим разом мене відпустили живим.