— Ходімте зі мною, — сказав він.
Внутрішнє приміщення було яскраво освітлене завдяки прозорому дахові, а стіни поспіль позавішувані десятками картин. Очі в нас розбіглися. На перший погляд нас оточувала неймовірна різнобарвність творів датського інтер'єрного малярства, французьких імпресіоністів і портретів Гейнсборо. Але за другим разом впадало в око, що хоча це й оригінальні олійні полотна, — всі вони не належали До першорозрядних творів. Такі картини звичайно продають з позначкою "зі школи...", бо самі художники й не підписували їх.
— У цій кімнаті — всі європейці, — пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.
— Чи є у вас картини з кіньми? — запитав я.
Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.
— Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. — В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. — Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. — Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. — Ви шукаєте щось конкретне?
Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.
— Авжеж, у нас дещо є з цих художників.
Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і — як на наш погляд — найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.
Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому — повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.
— Пробуєте свої сили? — поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.
Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.
— Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята — неначе прислухається. На задньому плані — шляхетні обриси садиби. Решта картини — гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.
— Це чудово, — сказав я у захваті. — Вона продається? Я хотів би її купити.
Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:
— Вибачте, але це малювалось на замовлення.
— Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?
Доглядач усміхнувся з жалем:
— Боюся, що ні.
— Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, — мовив я щиро.
Йому це мимохіть припало до душі.
— Гарлі Ренбо. — .
— А тут є ще ваші роботи? Він показав рукою на полиці. [100]
— Одна-дві. Картини з кіньми всі в нижньому ряду проти стінки.
Ми всі троє заходилися витягати по одній картині, роблячи при цьому аматорські коментарі.
— Оця гарна, — сказала Сера, тримаючи маленьку картину, що зображувала тлустого сірого поні й двох старосвітських хлопців-селюків. — Вам подобається? — Вона показала її Джікові й мені.
Ми подивились.
— Дуже гарна, — сказав я прихильно.
Джік відвернувся, ніби вона його не зацікавила. Гарлі Ренбо стояв без руху.
— Ну, гаразд, — сказала Сера, стенувши плечима. — Я просто думала, що вона гарна. — Вона поставила її назад на полицю й витягла іншу. — А як вам ця лошиця з жеребцем? Мені здається — мила.
Джік ледве стримувався.
— Сентиментальна бридня, — сказав він. У Сери був уражений вигляд.
— Може, це й не мистецтво, але мені подобається. Ми знайшли одну роботу з химерним підписом: Гарлі Ренбо. Велике, полотно, вкрите лаком, без рами.
— О, — сказав я, як цінувач. — Ваша.
Гарлі Ренбо похилив голову. Ми з Джіком і. Серою дивились на. роботу, яку доглядач визнав своєю.
Виразне наслідування Стаббза. Видовжені коні, вписані в загадково-похмурий краєвид. Пристойна композиція, кепська анатомія, гарне виконання, оригінальності — нуль.
— Чудово, — сказав я. — Де ви це малювали?
— О... тут.
— З пам'яті? — запитала Сера з замилуванням. — Скільки вміння!
Гарлі Ренбо, заохочений нами, приніс ще два зразки своєї роботи. Жодна з них не була краща за першу, проте одна з них була набагато менша.
— Скільки ця коштує? — запитав я.
Джік гостро подивився на мене, але промовчав. Гарлі Ренбо назвав таку ціну, що я відразу затріпав головою.
— Шкода, — сказав я. —Мені дуже подобається ваша робота, але...
Ввічлива торгівля тривала довго, проте, як і ведеться, ми зійшлись на ціні вищій, ніж хотів покупець, але Нижчій, ніж сподівався художник. Джік покірливо подав свою кредитну книжку, і ми забрали трофей. [101]
— Боже милосердний, — вибухнув Джік, коли ми відійшли вже на таку відстань, що доглядач не міг нас почути. — Ти ще в колисці краще малював. Нащо тобі це паскудство?
— Бо, — промовив я вдоволено, — Гарлі Ренбо — копіїст.
— Але ж це, — Джік показав на пакунок у мене під рукою, — його власна жахлива оригінальна робота.
— Замість відбитків пальців? — запитала Сера. — Щоб звіряти за цим інші його твори?
— Варить голова у моєї жони, — сказав Джік. — Але ж ця картина, — він ще комизився і не хотів її продавати, — анітрохи не схожа на жодного відомого мені Маннінгза.
— Бо ти уникаєш дивитися взагалі на зображення коней.
— Я тої нікчемної мазанини набачився по саму зав'язку.
— А як щодо Рауля Мілле? — запитав я. — О боже. Ми йшли розжареною вулицею, майже не відчуваючи спеки.
— Не знаю, як ви, — сказала Сера, — а я купую собі бікіні й решту дня проводжу в басейні.
Ми всі купили собі купальники, перебралися, похлюпалися донесхочу, а потім полягали на рушники висихати. У тінявому садку було' мирно й тихо. Крім нас, більш не було нікого.
— Щодо тієї картини з поні й двома хлопцями, яка тобі впала в око... — звернувся я до Сери.
— Вона справді гарна, — повторила Сера захищаючись. — Мені вона сподобалася.
— Це був Маннінгз.
Вона раптом схопилась і сіла на рушнику.
— Чому ж ти не сказав ні слова?