Я розповів. Вони перезирнулися, а один із них кинув:
— Значить, черкаси! Це добре, — при тому примружив по-рисячому очі і загадково всміхнувся.
— А листи до царя маєте? — спитав другий, обходячи коня і поплескуючи його по спині.
Я сказав так, як є. Від цього вони незвідь-як зраділи, аж засміялися.
— Молодці, молодці! — сказав той, що оглядав коня. — Незаконно їдете?
Я відказав, що їдемо цілком законно, бо маємо листи, що з’являють нашу місію, і що ми в нашому становищі законників незаконними справами займатися не можемо, недаремно ченців звуть законниками. Спитав також, чи можемо ми в селі зупинитися, розуміючи: коли так розпитують, значить, мають до того підставу і є, очевидно, сільським начальством.
Один із них, що був у лисячій шапці, відказав м’якше, що зупинитися тут ми можемо, і показав на одну із чорних хат під великою сніговою шапкою, що лягла на даху. Ми туди й подалися: стояв немалий мороз, і в дорозі ми таки притомилися й померзли.
Господар хати, грубий і низький простолюдин, не зразу запросив нас у дім, а з ґанку почав нас випитувати: хто ми такі, куди їдемо і хто нас послав до нього? Ми описали тих двох, що нас перестріли, висловивши припущення, що то сільське начальство.
— Начальство над стаканом, — сказав, усміхаючись у широку бороду, господар (до речі, люди в цьому царстві не голяться, навіть не відають, що це можна робити, ми ж також були бородаті за нашим чином, через що нас часто приймали за своїх). При всьому тому, й у розмові з тими двома, і в перемовах із господарем, відчувалася певна напруга, яка завжди виникає, коли хтось до когось ставиться із підозрою. А всі вони до нас так і поставилися. Нам було з того неприємно, і я сказав Онисимові, щоб коня він, на всяк випадок, не випрягав, а завів разом із саньми в клуню. Послушник мовчки кивнув, заїхав у клуню, яка була в цього господаря досить простора, але чомусь без худоби, і пробув там якийсь час, ніби пораючись при розпрязі, а насправді тільки привісив коневі торбу з вівсом.
Я зайшов із господарем у смердючу хату, але тут вони всі такі. Господиня, не зважаючи на мою присутність, крикливо почала розпитувати чоловіка, хто я такий, позираючи без найменшої приязні. Почувши, що я ієромонах, вона раптом упала мені в ноги, приклалася до руки і попросила благословення. Я її благословив, відтепер вона почала ставитися до мене з пошанобою.
Мав у цій дорозі недогоду, про яку не випадало б говорити: через грубий і незнайомий харч у царстві Дракона часто болів мені живіт, отож діставав потребу вряди-годи через того живота вискакувати. Якраз присів за клунею, бо відхідника тут не було (Онисим на той час сидів уже в хаті), коли ж у двір зайшло тих двоє, котрі нас перестріли. Вони викликали господаря, і я почув їхні голоси (господар, до речі, не помітив, що я з хати вийшов), що притишено, але чітко лунали в повітрі.
— Хай поснуть, — сказав той, що оглядав нашого коня, — а тоді ми їх, як голубків, і зв’яжемо.
— І куди дінете? — спитав господар.
— Можна зарізати, — сказав той, що був у лисячій шапці, — тоді сани, кінь і добро їхнє буде наше, одежка в них паскудненька, але на онучі піде.
— Багато клопоту, — сказав перший. — Тягай потому трупи в ліс і ховай, ліпше їх полонити, — але треба змінити їм одежу, бо вони вдають із себе ченців. В мене є два черкаські каптани, у них їх і вдягнемо.
Звістка про каптани мене переконала, що полоненнями вони вже займалися, можливо, ловили козаків.
— А далі де дінете? — спитав господар.
— Далі вже знаємо, — сказав той, що був у лисячій шапці. — Бариш — на троє! Холопи здорові, за них можна відхопити добрий куш. Поработають на наше царство.
— То, може, їх зараз і схопити? — спитав перший.
— Зараз вони можуть крику наробити, — відказав господар. — Хата ж моя!
— І то правда, — відказав Лисяча Шапка. — Пов’яжемо їх уночі сонних, а рота кляпами заб’єм. Як сусликів візьмем.
Вони заіржали всі троє, аж із клуні відгукнувся наш кінь.
— Ач, черкеський кінь хороший! — сказав господар. — Чує хазяям біду…
Вони рушили всі троє з двору, і, хоч не годиться про таке писати, а мене там, за клунею, голосно пронесло і вичистило всього, очевидно, від страху. Коли б це сталося трохи раніше, то вони б мене викрили.
Я опорядився, трохи за клунею постояв, чекаючи, щоб вони відійшли, а тоді кинувся в хату.
— Ну що ж, хазяйка! — сказав я. — Спасибі, що дозволили нам обігрітися, пора їхати, бо хочемо дістатися завидна до монастиря.
Господиня сполошилася, сказавши, що тільки-но поставила воду, аби щось нам зварити, і ліпше буде, коли ми залишимося на ніч (чи ж вона знала, що мало відбутися?), бо до монастиря неблизько і до ночі ми туди можемо й не встигнути. Я розпитав, як туди їхати, бо фразу про монастир кинув навздогад, і вона неохоче розповіла, поблимуючи на нас уже й неприязно. Онисим миттю мене зрозумів, захопив наші торби, і ми порвалися йти, коли ж господиня сміливо стала в дверях, розставила руки і рішуче сказала, що не відпустить нас. Онисим відтрутив її з дороги, і вона заверещала, кличучи чоловіка, а з нею заверещали й двоє її хлопців-підлітків, які кинулися до нас і почали хапати за мантії. Ми змушені були вирватися із їхніх рук і повискакували надвір, жінка зі своїми хлопцями вискочили на ґанка і почали кричати. Онисим побіг у клуню, а за мить виїхав звідтіля саньми, я швидко всівся, і хоч жінка з хлопцями вчепилася за сани, намагаючись нас не пустити, я почав бити палицею їх по руках, і вони повідпадали від саней, проволочившись за ними трохи, як п’явки. Я наказав їхати не в той бік, в який пішли чоловіки, а в протилежний, бо побачив, що чоловіки, всі троє, біжать сюди щосили, озброєні ґирлиґами. Але ми швидко залишили їх позаду, і вони зупинилися, щось погукуючи й махаючи палицями. Верещала щось і жінка з дітьми, які до них доєдналися, а ми, гонені страхом, мчали світ за очі, і в лице нам било снігом, бо починалася завірюха й мела просто на нас.
І знову опинились у покритих глибокими снігами полях; довкола крутилися вихори, шаленів вітер, кінь ледве плуганився, Онисим низько зігнувся, намагаючись захистити обличчя, а я накрився глухо каптуром, позасував руки в рукави кожуха, перед цим натягши на себе важкого коца, — не відали, куди їдемо, бо вже й дороги не було видно; заметіль свистіла над нами і навколо нас, вила, й сікла, і ніби реготала з нас злобливо. Кінь уряди-годи форкав, і мені здалося, що й сани наші, й кінь (так уже було одного разу, тоді, коли переїжджали ми кордона) піднялися над землею й почали носитися разом із вітром, то припадаючи до землі, то знову злітаючи й кружляючи — танцювали ми в тому полі якийсь несвітський танець. Я висунувся з-за каптура і здригнувся: на коні охляп сиділа сіра тінь у мантії, спиною до нас, і поганяла коня, вказуючи напрям.