— Сподіваюся, ви не хворі? — стурбовано запитав він. — Ви трохи схудли.
— Що ж, нам не бракує клопоту, каноніку Пеніфазере.
— Так, так, на жаль, це так. Сподіваюся, це не викликане моєю відсутністю?
— О, ні! — запевнила міс Ґорріндж. — Звичайно, ми були стурбовані, та щойно почули, що з вами все гаразд... — вона на мить замовкла, потім додала: — Ні, ні, я хочу сказати... ну, ви, мабуть, читали про це в газетах. Вбито Ґормена, нашого надвірного швейцара.
— Он воно що,— ляснув себе по лобі канонік,— тепер я згадав. Справді, в газетах писали, що тут учинено вбивство.
Міс Ґорріндж здригнулася на таку безпардонну згадку про вбивство. Вона затремтіла всім тілом, прибраним у чорну сукню.
— Жахливо,— прошепотіла вона,— жахливо. Такий речей ніколи не коїлося в Бертрамовім готелі. Я хотіла сказати, що наш готель — не місце для вбивств.
— Так, так, справді,— заторохкотів Пеніфазер. — Я не сумніваюся. Я й гадки не мав, що таке може мати тут місце.
— Звичайно, це сталося не в самім готелі,— провадила міс Ґорріндж, трохи підбадьорена таким несподіваним своїм відкриттям. — Це сталося на вулиці.
— Отже, це взагалі не має до вас жодної дотичності,— підхопив канонік. Робити такий висновок, мабуть, було не зовсім обачно.
— Ба ні, це мало зв'язок із Бертрамовим готелем. Нам довелося впускати сюди поліцію. Вони допитували людей, бо вбили нашого швейцара.
— То ось чому надворі стоїть нова людина! Бачте, мені здалося, ніби тут щось ледь змінилося.
— Так, але я не знаю, чи він нам підійде. Я хочу сказати, це не зовсім той стиль, до якого ми тут звикли. Та що вдієш, нам терміново потрібен був працівник.
— Тепер я все пригадав,— стрепенувся канонік Пеніфазер, намагаюсь відсвіжити в пам'яті прочитане в газетах тиждень тому. — Але мені здавалося, ніби вбили дівчину.
— Ви маєте на увазі дочку леді Седжвік? Сподіваюся, пам'ятаєте її, ви її бачили тут з опікуном, полковником Ласкомом. Скидається на те, що хтось учинив на неї напад у тумані. Здається, хотіли вихопити в неї торбинку. В кожному разі, вони пальнули в неї, а тоді в Ґормена, солдата, людину, що ніколи не втрачала самовладання. Він прожогом побіг вулицею, заслонив її собою, а сам загинув від кулі, бідолаха.
— Дуже й дуже сумно,— похитав головою канонік.
— Обставини надзвичайно ускладнилися,— поскаржилася міс Ґорріндж. — Я хочу сказати, що поліція весь час рипається туди-сюди. Цього, звісно, слід було сподіватися, але нам тут це не подобається, хоча, мушу визнати, старший інспектор Дейві та сержант Ведел дуже порядні люди: вдягнені просто, але зі смаком, без усяких там лакових черевиків, якими рясніють кінофільми. Майже як ми.
— О, так,— погодився канонік Пеніфазер.
— Вам довелося лягати до лікарні? — запитала міс Ґорріндж.
— Ні,— відказав канонік,— про мене подбали якісь добрі люди, справді добрі самаритяни. Здається, мене підібрав торгівець овочами, а його дружина знову поставила на ноги. Я вельми і вельми їм вдячний. Приємно усвідомлювати, що в світі ще не перевелася людська добрість. Еге ж, не перевелася! Вам не здається?
Міс Ґорріндж відповіла, що це спроможне неабияк підбадьорити.
— Зрештою, так набридло читати про зростання злочинності,— додала вона,— про отих жахливих молодих хлопців та дівчат, які грабують поїзди та банки і нападають із засідок на людей. — Вона звела очі догори і сказала: — А онде спускається сходами й старший інспектор Дейві. Гадаю, він хоче з вами поговорити.
— Бачите, він уже зі мною зустрічався,— сказав канонік. — У Чедмінстері. Гадаю, я його розчарував, бо не зміг повідомити нічого корисного.
— Чому?
Канонік сумно похитав головою.
— Не пам'ятаю. Нещасливий випадок стався недалеко від Бедгемптона, і я справді не розумію, що я там робив. Старший інспектор усе допитувався, чому я там опинився, і я не міг йому пояснити. Диво дивне, га? Він чи не дійшов висновку, що я їхав машиною до священика, що жив поблизу залізничної станції.
— Звучить цілком правдоподібно,— зауважила міс Ґорріндж.
— А по-моєму, аж ніяк. Власне кажучи, чого мене понесло в куточок світу, по суті мені не знайомий.
До них підійшов старший інспектор Дейві.
— То ось ви де, каноніку Пеніфазере! — вигукнув він. — Як, уже оклигали?
— О, все гаразд,— озвався канонік,— проте ще навідує головний біль і, як мене остерегли, не вільно перевтомлюватися. Здається, я, як і досі, не пам'ятаю того, що мені слід би пам'ятати, і лікар каже, що пам'ять, може й не повернутися.
— Ну що ж,— промовив старший інспектор Дейві,— не втрачатимемо надії. — Він відвів каноніка від конторки. — Я хочу провести з вами невеличкий експеримент,— оголосив він. — Ви ж не відмовитесь мені допомогти, га?
III
Коли старший інспектор відчинив двері покою № 18, міс Марпл ще сиділа у фотелі біля вікна.
— Сьогодні на вулиці повно людей,— відзначила вона. — Більше, як звичайно.
— О, так,— це "прохідний двір" до майдану Берклі та ринку.
— Я маю на увазі не тільки перехожих, а й тих, хто коло чогось порається: ремонтує шлях, ладнає телефони, сидить за кермом рефрижераторів, приватних машин.
— І який висновок звідси робите?
— Я не кажу, що роблю якийсь висновок. Батько звів на неї очі, потім сказав:
— Я хочу, щоб ви мені допомогли.
— З дорогою душею. Саме тому я тут. Що ви хочете, щоб я зробила?
— Я хочу, щоб ви зробили те саме, що зробили вночі дев'ятнадцятого листопада. Ви спали, потім прокинулися, мабуть, вас пробудив якийсь незвичний гамір. Ви увімкнули світло, глянули на годинника, підвелися з ліжка, відчинили двері й визирнули до коридору. Чи можете ви все це повторити?
— Звичайно,— погодилась міс Марпл. Вона встала і підійшла до ліжка.
— Хвилинку.
Старший інспектор Дейві підійшов теж і постукав у стіну суміжного покою.
— Гучніше,— порадила міс Марпл. — Тут грубезні стіни. Старший інспектор постукав дужче.
— Я звелів канонікові Пеніфазеру лічити до десяти,— пояснив він, дивлячись на годинник. — А тепер починаймо!
Міс Марпл ввімкнула світло, поглянула на гаданий годинник, підвелася, підійшла до дверей, відчинила їх і визирнула в коридор.
З правого боку зі свого номера якраз вийшов канонік Пеніфазер. Він побрався сходами догори, вийшов на верхню площадинку і почав спускатися вниз. Міс Марпл злегка затамувала подих і обернулася до інспектора.