— Ви когось зустріли чи хтось ішов неподалік від вас?
— Смішно сказати, але мені справді здалося, ніби хтось позад мене йде. Звичайно, Лондон людьми кишить, проте в такому тумані чуття загострюються. Я стала і прислухалася, але кроків більше не було, і я подумала, що мені причулося. На той час до готелю вже було як рукою кинути.
— А потім?
— А потім зовсім зненацька гримнув постріл, Як я вам уже казала, куля, здається, пролетіла біля правого вуха. Швейцар, що стояв біля готелю, побіг до мене і затулив мене своїм тілом. І раптом розлігся другий постріл. Він... він упав, і я скрикнула.
Вона вся тремтіла. її мати озвалася до неї:
— Заспокойся, дівчино,— тихо, але твердо мовила Бесс. — Заспокойся. — Зазвичай так Бесс Седжвік зверталася до своїх коней, і ці слова справили не менше враження і на її дочку. Ельвіра глянула на неї, злегка вирівнявши спину і знову заспокоїлася.
— От і добре,— похвалила Бесс.
— Потім прийшли ви,— звернулася Ельвіра до Батька. — Свиснули у свій свисток і звеліли поліцаєві відвести мене до готелю. Тільки-но я зайшла досередини, як побачила... побачила матір. — Вона обернулася і глянула на Бесс Седжвік.
— А це вже щось означає,— кинув Батько. Його дебеле тіло ледь зворухнулося на стільці.
— Ви знайомі з чоловіком на ім'я Ладислав Малиновський? — запитав Батько. Він говорив рівним, недбалим тоном і, хоча не дивився на дівчину, проте чуйно запримітив її перелітне, ледь чутне зітхання. Він дивився не на дочку, а на матір.
— Ні,— трохи помовчавши, відказала Ельвіра. — Ні, я його не знаю.
— О,— здивувався Батько,— а я гадав, ви з ним знайомі. Гадав, сьогодні увечері він був тут.
— О, навіщо йому сюди приходити?
— Проте його машина тут,— сказав Батько. — Ось чому я подумав, що він теж чи не був тут.
— Я не знаю його,— відповіла Ельвіра.
— Тоді я помилився,— сказав Батько.— А ви, звичайно, його знаєте,— він повернув голову до Бесс Седжвік.
— Звичайно,— сказала Бесс Седжвік.— Знаю вже багато років,— додала вона, ледь посміхнувшись. — Бачте, він божевільний, жене як дідько, він невдовзі скрутить собі в'язи. Півтора року тому він розбився вщент.
— Так, пам'ятаю, читав про це,— сказав Батько. — Більше не бере участі в перегонах, га?
— Ні, ще ні. І навряд чи братиме.
— Ви дозволите мені лягти у ліжко,— жалібно запитала Ельвіра. — Страшенно стомилася, далебі.
— Будь ласка, можете йти,— сказав Батько. — Розказали все, що знаєте?
— О, так.
— Я піду з тобою,— проголосила Бесс. Мати з дочкою пішли разом.
— Вона добре його знає,— сказав Батько.
— Ви певні? — запитав сержант Ведел.
— Мені це відомо. Кілька днів тому вона пила з ним чай у Парку.
— А як ви довідались?
— Багатостраждальна стара дама сказала. Сумнівалася, що він підходяща пара для молодої дівчини. Звичайно, він їй не годиться в приятелі.
— Зважаючи на те, що він і мати... — Ведел делікатно вмовк. — Ходять чутки. Так, може, правда, а може,— ні.
— У такому разі постає запитання, за котрою з них він справді упадає? Батько пропустив запитання повз вуха. Він сказав:
— Я хочу з ним познайомитися. Він украй мені потрібен. Його машина тут — зразу за рогом.
— Гадаєте, він направду зупинився в готелі?
— Ні. Це явно виходило б за рамки картини. Навряд чи він був тут. Як і приїздив сюди, то тільки для зустрічі з дівчиною. Я б сказав, вона приходила саме для того, щоб з ним зустрітися.
Двері відчинилися, і знову з'явилася Бесс Седжвік.
— Я повернулася,— сказала вона,— щоб із вами побалакати. Вона перевела очі з нього на двох інших чоловіків.
— Чи не можна віч-на-віч? Я дала всі відомості, які маю на цей час. А проте хотіла б ще побалакати з вами сам на сам.
— Не смію вам відмовити,— сказав старший інспектор Дейві. Він махнув головою, молодий констебль узяв записника і зник. Слідом за ним вийшов Ведел.
— Слухаю вас,— повернувся до неї старший інспектор Дейві. Леді Седжвік сіла навпроти нього.
— Щодо історії з отруєними цукерками,— сказала вона. — Все це дурниці. Цілковите безглуздя. Я не вірю в такі випадки.
— Не вірите?
— А ви?
Батько недовірливо похитав головою.
— Ви вважаєте, що ваша дочка все це вигадала?
— А хіба ні?
— Ну, якщо не знаєте ви,— сказав старший інспектор Дейві,— то звідки знати мені? Вона — ваша дочка. Можна припустити, що ви її знаєте краще за мене.
— Я взагалі нічого про неї не знаю,— гірко сказала Бесс Седжвік. — Я не бачила її і не мала з нею ніяких зв'язків, відколи їй виповнилося два роки. Тоді я втекла від свого чоловіка.
— О, так. Усе це я знаю. Це вельми цікаво. Бачте, леді Седжвік, звичайно суд дає матері, хай вона й винна у розлуці, право опіки над дитиною, якщо вона того бажає. Виходить, ви не просили про це, ви не бажали цього?
— Я гадала, для неї так буде краще.
— Чому?
— Я сумнівалася, що вона почуватиме себе в безпеці зі мною.
— З моральних міркувань?
— Ні, не з моральних. У наш час багато адюльтерів. Дітям доводиться знати про це, з цим рости. Ні. Просто я ненадійна людина. Спосіб мого життя не можна назвати спокійним. Нічого не вдієш. Така я вродилася. Мені судилося жити в небезпеці. Я не звичайна, законослухняна громадянка. Я гадала, що для Ель-віри було б краще дістати звичайне, нормальне англійське виховання, щоб про неї піклувалися, щоб її опікали.
— Проте без материнської любові?
— Я думала, якщо вона мене полюбить, то накличе на себе лихо. О, ви, мабуть, не повірите, але я почувала саме це.
— Розумію. Ви і нині вважаєте, що мали рацію?
— Ні,— сказала Бесс— Ні, я так не думаю. Тепер я думаю, що, мабуть, помилялася.
— Ваша дочка знайома з Малиновським?
— Я певна, що ні. Вона сама так казала. Ви чули її слова.
— Атож, чув.
— То в чому ж річ?
— Бачте, вона боялася, коли сиділа тут. Наша професія зобов'язує нас знати причину страху, коли ми з ним стикаємося. Вона боялася. Чому? Хай навіть історія з шоколадом сумнівна — на її життя вчиняли замах. Випадок у метро міг справді мати місце.
— Глупство. Справжній трилер.
— Можливо. Але подібні випадки трапляються, леді Седжвік. Частіше, аніж ви гадаєте. Чи можете ви сказати, хто міг бути зацікавлений у вбивстві вашої дочки?
— Ніхто, абсолютно! — палко вигукнула вона. Старший інспектор Дейві зітхнув і похитав головою.