— Ви знаєте, хто це? — спитав Майкл Ґормен.
— У всякому разі, хвацький водій.
— Ладислав Малиновський. Два роки тому здобув Ґран-прі, був чемпіоном світу. Торік мав серйозну аварію. Тепер знову, кажуть, у блискучій формі.
— Тільки не кажіть мені, що він зупиняється у Бертрамовім готелі. Ніяк не підходить для такої ролі.
— Він тут не зупиняється, ні. Зате його друг... — Він підморгнув.
Носій у смугастому фартухові вийшов з готелю, несучи в руках розкішне американське туристичне спорядження.
Батько стояв, неуважно спостерігаючи, як багаж запихають до машини, взятої у тимчасове користування, і силкуючись пригадати, що він знає про Ладислава Мали-новського. Хлопець—шибайголова. Кажуть, його судили разом з якоюсь славнозвісною жінкою— як же її звати? Він уже одвертався, відриваючи очі від гарної гардеробної скрині, коли раптом змінив свій намір і знову зайшов до готелю. Приступивши до конторки, попрохав міс Ґорріндж дати йому реєстраційну книгу. Панна Ґорріндж, заклопотана від'їздом американців, посунула до нього книгу, що лежала на столі. Він перегорнув сторінки. Він прізвищ мерехтіло в очах—то повний перелік пожильців Бертрамового готелю. Вони були, подумав він, своєрідним зліпком суспільства.
Коли він згортав книгу, в вічі йому впало ім'я на першій сторінці — сер Вільям Ладроув.
Сер Джастіс Ладроув, канонік Пеніфазер— обидва постійні мешканці Бертрамового готелю.
— Сподіваюся, вам сподобався чай, сер?
То був Генрі. Він стояв обіч, говорив чемно, ледь занепокоєно, як і належить щирому господареві.
— Чудовий чай. Давно такого не пив, — сказав старший інспектор Дейві. Він згадав, що ще не розплатився і простяг гроші, але Генрі застережно підніс руки.
— О, ні, сер. Мені дали зрозуміти, що ви п'єте чай коштом готелю. Так розпорядився містер Гамфрі.
Генрі відійшов, а Батька охопив сумнів, чи повинен він був пропонувати Генрі чайові. Він уражено подумав, що Генрі куди краще за нього знає відповідь на цю соціальну проблему!
Уже йдучи вулицею, він раптом зупинився, вийняв записника і, не гаючи часу, записав ім'я та адресу, потім зайшов до телефонної будки. Він вирішив піти на ризик. Хай там що, він боротиметься з усієї сили, аби з'ясувати справу до кінця.
Розділ шістнадцятий
Каноніка Пеніфазера тривожив гардероб. Ще не прокинувшись остаточно, він тривожно думав про нього. Потім забув про свій клопіт і знову заснув. Та коли його очі розплющилися вдруге, гардероб, як і раніше, стояв не на своєму місці. Він лежав на лівому боці обличчям до вікна, тож гардероб мав бути в лівій стіні між ним та вікном. А його там не було. Він містився праворуч, і це його тривожило. Тривожило до виснаження, до знемоги. Мало того, що голова йому як не розколюється з болю, так ще й гардероб стоїть не на своєму місці! З цією думкою він знову заплющив очі. А коли прокинувся, в кімнаті було вже далеко світліше. Але світло було ще бліде, не денне, світанкове.
"Боже правий, — сказав сам собі канонік Пеніфазер, раптом розв'язавши питання з гардеробом. — Який же я бовдур! Усе ясно, я не вдома".
Він обережно поворухнувся. Ні, це не його ліжко. Він був далеко від домівки. Він був, де ж він був? О, звісно ж! Він приїхав до Лондона, чи не так? Він у Бертрамовім готелі... ба ні, він не в Бертрамовім готелі. Там його ліжко стояло узголів'ям до вікна. Тож і цей варіант відпадав.
— Боже мій, то де ж я? — вигукнув канонік Пеніфазер. І тут він згадав, що збирався їхати до Люцерна. "Звичайно, — сказав він сам собі. — Яв Люцерні".
Він почав думати про наукову доповідь, яку збирався виголосити. Але це тривало недовго. Здавалося, від думок про доповідь у нього ще дужче розболілася голова, і він знову поринув у сон.
Коли він прокинувся втретє, біль у голові майже вщух, а в кімнаті стало ще світліше. Він був не в своїй хаті, не в Бертрамовім готелі й, поза всяким сумнівом, не в Люцерні. Спальня ця аж ніяк не готельна, він уважно її оглянув. Це зовсім не знайома кімната з вельми вбогими меблями. Якась подоба буфета (те, що спочатку він переплутав з одежною шафою) і вікно з квітчастою завіскою, крізь яке цідилося світло. Стілець, стіл та комод— оце, власне, і всі меблі.
— Боже правий, — сказав канонік Пеніфазер. — Диво, та й годі. Де я? — Він хотів був устати, щоб обстежити світлицю, та коли сів на ліжко, голова заболіла знов, і він ліг.
"Може, я захворів, — гадав канонік Пеніфазер. — Так, безперечно, захворів". Подумавши трохи, він сказав про себе: "їй-Богу, мабуть, я ще не одужав. Може, це грип? Кажуть, грип може вражати зненацька. Мабуть, грип уразив мене за обідом, у клубі. Так, так". Він пригадав, що обідав у клубі. Чути було, як у домі хтось ходить. Може, він опинився у приватній лікарні. Та ні, навряд чи це приватна лікарня. Коли стало видніше, він побачив, що це досить убога, зі злиденними меблями невелика спальня: як і раніше, чулися чиїсь кроки. Унизу пролунав голос:
— До побачення, голубоньки. На вечір сосиски з картопляним пюре. Канонік Пеніфазер стрепенувся. Сосиски з картопляним пюре. Ці слова були
приємні для його вуха.
— Здається, я голодний, — сказав він сам собі.
Двері прочинилися. Зайшла жінка середнього віку, підступила до завісок, трохи розсунула їх і підійшла до ліжка.
— О, ви вже прокинулися, — зраділа вона. — Ну, як ваше самопочуття?
— Далебі, не розберу, — промовив канонік Пеніфазер кволим голосом.
— Ах, я вже й не сподівалася. Ви були у дуже тяжкому стані. У вас небезпечна тріщина після удару тупим предметом. Так сказав лікар. Лихо з цими автомобілістами! Збили вас і навіть не зупинилися.
— Зі мною стався нещасливий випадок? — запитав канонік Пеніфазер. — Попав під машину?
— Авжеж, — потвердила жінка. — Ми знайшли вас край шляху дорогою додому. Спершу подумали, п'яний. — Вона захихотіла. — Потім мій чоловік вирішив вас оглянути. "Може, він попав під машину", — сказав він. Запаху спиртного не виявили, крові теж не було. Та хай там як, а ви лежали, мов колода. Тому мій чоловік сказав: "Ми не можемо залишити його тут", — і привіз вас сюди. Зрозуміли?
— Ах, — кволо озвався канонік Пеніфазер, приголомшений щойно зробленими відкриттями. — Добрий самаритянин.