— Ну, це, звичайно, Генрі, — сказала міс Ґорріндж.
— Хто такий Генрі? — запитав Батько.
Міс Ґорріндж була вкрай здивована. їй не вкладалося в голові, що хтось може не знати Генрі.
— Генрі влаштувався сюди набагато раніше за мене, — сказала вона. — Коли ви входили до зали, то, може, зауважили його, він розносив чай.
— Примітна особа,— згадав Дейві. — Пам'ятаю, він зразу впав мені в вічі.
— Навіть не знаю, що б ми робили без Генрі,— розчулено сказала міс Ґорріндж.
— Він просто знахідка. Розумієте, задає тон усьому готелю.
— Може, він і мені приносив чай,— зауважив старший інспектор Дейві. — Гарячі млинці. Я бачив, як він їх розносив. О, аж знову закортіло з'їсти.
— Будь ласка, досить вам забажати,— досить холодно сказала міс Ґорріндж. — Вам замовити дві чашки чаю? — додала вона, звертаючись до інспектора Кемпбела.
— Це було б... — почав інспектор, та раптом відчинилися двері, і на порозі з'явилася велична постать Гамфрі.
Він ледь розгубився, потім запитливо звів очі на міс Ґорріндж. Вона пояснила:
— Це два агенти зі Скотланд-Ярду, містере Гамфрі,— сказала вона.
— Інспектор поліції Кемпбел,— відрекомендувався Кемпбел.
— О, так, так, звичайно,— закивав головою містер Гамфрі. — Мабуть, справа стосується каноніка Пеніфазера. Нечуваний випадок. Сподіваюся, з ним нічого не сталося? Бідолаха.
— От і я те саме кажу,— ввернула міс Ґорріндж. — Такий ласкавий дідусь.
— Вихованець старої школи, — схвально відгукнувся містер Гамфрі.
— У вас, мабуть, тут повно вихованців старої школи,— зауважив старший інспектор Дейві.
— Можливо, — погодився містер Гамфрі. — Так, почасти ми всі пережитки минулих часів.
— Бачте, у нас є постійні клієнти, — сказала міс Ґорріндж з неприхованими гордощами. — Ті самі люди їздять сюди щороку. У нас є багато американців— із Бостона, Вашингтона. Дуже ґречні, тихі люди.
— їм подобається наша англійська атмосфера, — усміхнувся містер Гамфрі, оголивши білі як сніг зуби.
Батько замислено глянув на нього. Інспектор Кемпбел сказав:
— Ви цілком певні, що сюди не надходило жодних звісток від каноніка? Бачте, їх міг хтось прийняти, забувши зареєструвати чи передати кому слід.
— Усі телефонні повідомлення завжди щонайретельніше занотовуються, — крижаним тоном відповіла міс Ґорріндж. — Я не можу собі уявити, щоб мені або відповідному черговому не переказали повідомлення. Вона бликнула на нього сердитим оком. Інспектор на мить розгубився.
— На всі ці запитання ми вже відповіли раніше, — підхопив містер Гамфрі теж крижаним тоном. — Усі відомості, які в нас були, ми передали вашому сержантові. Зараз не пригадаю його імені.
Батько злегка ворухнувся і миролюбно сказав:
— Як бачите, події набувають поважнішого характеру. Це дещо більше, ніж звичайна неуважність. Ось чому я вважаю, що нам слід би було поговорити з отими двома, про яких ви згадували,— з генералом Редлі та міс Марпл.
— Ви маєте намір допитати їх? — похмуро кинув Гамфрі. — Генерал Редлі недочуває.
— Мені здається, нема потреби підходити до цього суто офіційно,— зауважив старший інспектор Дейві. — Не треба тривожити людей. Покладіть це на нас. Просто покажіть нам ту пару, про яку йшлося. Бачте, може, випадково канонік Пеніфазер повідомив комусь про свої плани або про людину, з якою збирався зустрітись у Люцерні, або про того, хто мав їхати з ним до Люцерна. У кожному разі треба спробувати.
Містер Гамфрі трохи заспокоївся.
— Чим ще можемо бути вам корисні? — поцікавився він. — Сподіваюся, ви розумієте, що ми всіляко хочемо вам допомогти, але ви повинні розуміти й те, як гостро ми реагуємо на пресу.
— Як не розуміти, — розуміємо, — сказав інспектор Кемпбел.
— А тепер я хотів би побалакати з покоївкою, — сказав Батько.
— Звичайно, будь ласка, але я дуже сумніваюся, чи зможе вона щось вам повідомити.
— Може, й ні. І все ж, можливо, з'ясується якась деталь, можливо, канонік згадував про якогось листа або про зустріч. Варіантів чимало.
Містер Гамфрі зиркнув на годинника.
— Вона заступає на чергування о шостій, — сказав він. — Другий поверх. А тим часом, може, вип'єте чаю?
— Згоден, — швидко сказав Батько. Вони разом вийшли з кабінету.
Міс Ґорріндж сказала:
— Генерал Редлі звичайно буває в курильні, далі по коридору перші двері ліворуч. Він полюбляє сидіти біля каміна з газетою "Тайме". — І застережливо додала:
— Можливо, він спить, сподіваюсь, ви не хочете, щоб я...
— Ні, ні, я матиму це на увазі, — запевнив Батько. — А як щодо тої старої добродійки?
— Вона сидить там, біля каміна, — сказала міс Ґорріндж.
— Це ота з пухнастим волоссям і плетінням? — запитав Батько. — Вона часом на сцені не виступала, га? Типова двоюрідна бабуся.
— Двоюрідні прабабусі тепер зовсім не такі, — сказала міс Ґорріндж. — Якщо вже на те пішло, то бабусі й прабабусі теж. Учора в нас була одна така бабуся. Коли вона зайшла, я не впізнала її. Вона тільки-но з Парижа. Обличчя — суцільна червоно-біла маска, снігово-біле волосся і мало не штучна постать, але вигляд у неї чудовий.
— Ах, — сказав Батько, — я сам маю сентимент до старомодних. Що ж, дякую вам, мадам.
Він повернувся до Кемпбела.
— Я'подбаю про це, сер. Я знаю, у вас запланована важлива зустріч.
— Слушно, — відказав Кемпбел, зрозумівши натяк. — Навряд чи це щось дасть, та все ж варто спробувати.
Містер Гамфрі пішов до свого кабінету, на порозі зупинився і сказав:
— Міс Ґорріндж, прошу на хвилинку.
Міс Ґорріндж зайшла слідом за ним і зачинила за собою двері. Гамфрі ходив по кабінету туди-сюди.
— Навіщо їм потрібна Роза? Ведел спитав усе, що треба, — гостро запитав він.
— Гадаю, звичайна формальність, — нерішуче сказала міс Ґорріндж.
— Спершу ліпше було б із нею побалакати. Міс Ґорріндж ледь стенулася.
— Але ж інспектор Кемпбел...
— О, мене не хвилює Кемпбел. Той другий. Ви знаєте, хто він?
— Здається, він не назвався. Якийсь сержант. Схожий скоріше на сільського парубка...
— Селянин! — брутально урвав Гамфрі. — Мабуть, це старий лис— старший інспектор Дейві. Дуже шанований у Скотланд-Ярді. Хотів би я знати, що він тут робить? Грає роль сільського детектива, щось винюхує... Не подобається мені все це.
— Важко сказати, чого він тут крутиться...