— Погано! — зауважила міс Марпл. — Дуже погано! Жорстоко, безпринципно, мені це не подобається. Спочатку мати, потім дочка. Що це означає? Нічого доброго це не означає. — Міс Марпл у цьому була певна. Міс Марпл рідко кого-небудь виправдовувала за браком доказів. Вона незмінно передбачала найгірше і в дев'яти з десяти випадків мала рацію. Безперечно, всі ці зустрічі якоюсь мірою таємні. Ці двоє, їй це було видно, так низько схилилися над столом, що торкалися лобами одне одного, а як палко вони розмовляли! А ця дівчина... Міс Марпл скинула окуляри, ретельно протерла скельця, потім знову наділа. Так, ця дівчина закохалася, палко закохалася, як тільки буває замолоду. Куди ж дивляться її опікуни, якщо вони дозволили їй вештатися по Лондону і таємно зустрічатися у Баттерсі-парку? Такій благородній, взірцевій дівчині, як вона? Поза всяким сумнівом, вона вельми благородна! Може, її родичі гадають, що вона перебуває в іншому місці. Мабуть, вона брехала. Виходячи з чайної, міс Марпл поминула столик, де вони сиділи, намагаючись іти якомога повільніше.
На жаль, вони розмовляли так тихо, що годі було щось розібрати. Говорив чоловік, дівчина слухала зі змішаним виразом страху та задоволення. "Невже вони замислили спільну втечу? — подумала міс Марпл. — Дівчина ж іще неповнолітня".
Міс Марпл пройшла через хвірточку в паркані. Вона вела на паркову алею. Вздовж тротуару стояли машини, і невдовзі вона зупинилася біля одної з них. Такі машини їй рідко траплялося бачити, тож вона одразу її запримітила. Вона почерпнула деякі відомості про цю марку від невтомного племінника. То був перегоновий автомобіль, чужої марки — вона не могла пригадати назву. Та не тільки тому вона її зацікавила. Міс Марпл бачила цю машину, або таку саму, вчора на тротуарі поблизу Бертрамового готелю. І вона привернула її увагу не тільки своїми розмірами, потужністю та незвичайним виглядом, а й тим, що номер машини викликав у неї невиразні спогади, якісь асоціації в її пам'яті. Вона пройшла далі і глянула на номер машини*. Так і є. ФАН-2266. Це та сама машина. Міс Марпл глибоко замислилася і, долаючи біль у ногах, перейшла через міст. Вона так стомилася, що рішуче зупинила таксі, перше-ліпше, яке трапилось. Відчувала неспокій, мала щось зробити, але що саме? Все це так неясно. Вона мигцем глянула на заголовки газет.
"Сенсаційні події під час пограбування потяга",— волали одні заголовки газет. "Розповідь машиніста",— волали інші! Оце-то так! Можна було подумати, ніби щодня грабували банки та потяги, ніби щодня нападали на касирів!
Злочинність, здавалося, досягла апогею.
Розділ тринадцятий
Старший інспектор Фред Дейві никав по закутках відділу карного розшуку, мугикаючи якийсь мотив. Він чимось нагадував великого джмеля. Така манера триматися була широковідома і не привертала особливої уваги, хоч і давала привід декому казати, що Батько знову на когось чигає.
Нарешті, після довгих блукань, він зайшов до кімнати, де за столом зі знудженою міною сидів Кемпбел. Інспектор Кемпбел був гонористий молодик, якого вельми гнітила його служба. Проте він досить успішно справлявся з дорученими справами. Вважалося, що він вдало користується з тих повноважень, якими його наділили, тож йому іноді оголошували подяку.
— Доброго ранку, сер,— шанобливо привітався інспектор Кемпбел, коли Батько зайшов до його кабінету. Звичайно, він, як і всі інші, потай величав старшого інспектора Дейві Батьком, але йому ще бракувало належного звання, щоб звертатися так до нього офіційно.
— Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — запитав він.
— Ля, ля, бум, бум! — не до ладу проспівав старший інспектор. — Чому звуть мене Марією, коли звуть мене міс Джібс?
Після такого несподіваного звернення до музичної комедії, він підсунув стільця і сів.
— Багато роботи? — запитав він.
— Не дуже.
— Здається, тобі надіслали відомості про зникнення пожильця якогось готелю. Як він зараз зветься? Бертрамів готель, так?
— Ви не помилилися, сер. Бертрамів готель.
— Порушення робочого режиму? Проституція?
— О, ні, сер,— сказав інспектор Кемпбел, злегка шокований такою характеристикою Бертрамового готелю. — Дуже затишне, комфортне, старомодне місце.
— У наш час? Чи таке можливе? Ну, це справді цікаво.
"Чому це йому так цікаво?" — подумав інспектор Кемпбел. Він волів не ставити запитань, бо настрій у вищих керівних колах різко впав із часу пограбування поштового вагона, такого успішного для нападників. Він дивився на велику масивну бичачу Батькову голову і вже вкотре питав самого себе, як старший інспектор Дейві доскочив такої високої посади і чому його так шанують у відділі. "Мабуть, свого часу він був чудовий хлопець,— подумав інспектор Кемпбел, але тут багато наполегливих хлопців, які могли б претендувати на підвищення, якщо усунути цього сухаря".
А сухар тим часом замугикав нову пісню, лише іноді прохоплюючись одним-двома словами.
— Скажіть мені, о любий чужинцю, чи є у вас вдома хтось схожий на вас? — співав Батько, і раптом закінчив фальцетом:
— Ласкавий сер, там є їх кілька, і ліпших краль ви зроду не знали. Ні, щось не те. Я переплутав стать. "Квітникарка". Чудова вистава.
— Здається, я чув про неї, сер,— сказав інспектор Кемпбел.
— Мабуть, як ваша мати співала вам колискову, — сказав старший інспектор Дейві.
— Отже, що діється в Бертрамовім готелі? Хто зник, за яких обставин і чому?
— Канонік Пеніфазер, сер, старий священик.
— Темна справа, га? Інспектор Кемпбел посміхнувся.
— Так, сер! Либонь, темнувата.
— Який він на вигляд?
— Канонік Пеніфазер?
— Авжеж. Сподіваюсь, ви маєте його опис?
— Певна річ, — Кемпбел попорпався у своїх паперах і прочитав:
— Зріст один метр сімдесят сантиметрів, пишна білява кучма, горбиться.
— І він зник з Бертрамового готелю? Коли?
— Десь із тиждень тому, дев'ятнадцятого листопада.
— А повідомили тільки тепер. Не поспішали, чи не так?
— Бачте, всі сподівалися, що він з'явиться.
— І що ж, по-вашому, може за цим стояти? — запитав Батько. — Порядний, богобоязливий чоловік зненацька втік із жінкою котрогось церковного старости? А може, він нищечком попивав або привласнив церковні гроші, або ж це просто старий склеротик, для якого таке — звичайна річ?