Великої шкоди завдавали внутрішня незгода і доноси до царя. На скарги Брюховецького та з своєї волі Москва позасилала на Сиоір та до інших місць не одного гетьмана: Дорошенка, Многогрішного, Васюту, та багатьох полковників — Л. Горленка, II. Полуботка, С. Палія тощо.
Цікаво, як часом приватні справи впливали на дії гетьмана Дорошенка. Погромивши московське військо на чолі з князем Ромодановським, що облягало козаків біля Котель-ви, Дорошенко не докінчив виганяти московських восвод та їхнє війсгько, бо "з двора зайшло непотішное, же жона оному скочила через плот з молодшим", і Дорошенко, наказавши старшині провадити далі війну, повернувся до Чигирина.
В записах про події 1677 року читаємо також, що зима була дуже сувора, з снігами та морозами і кожного дня був вітер, що тривало майже до святого Юрія. Людям забракло сіна і соломи для худоби. До того ж тієї зими по три тисячі підвід з запасами вислано до Сівська, а з Сівська до Києва, і багато підводчиків покалічилось від морозів, а деякі й померли.
Того ж року був присланий від "його царської величнос-ти" стольник Алмазов і забрав до Москви колишнього гетьмана Петра Дорошенка, де він і лишився до смерти.
В ті ж часи протопоп ніжинський Симеон, що був у великій пошані в Москві, якого й воєвода слухав, до такого прийшов безчестя, що, незважаючи на свою обітницю, не захотів сіати ченцем, шкодуючи лишити жінку. На це була іі воля гетьманська, щоб або виконав декрет, або був покараний. А через те, що він відмовився, то його відлучили від церкви і віддали до ув'язнення й биття.
У розділі під 1680 роком Самовидець записує, що 15 грудня уночі на небі з'явилась комета, і з вогняної зірки вогняний стовп на півнеба, і це тривало три дні. "Того ж року, августа 9-го перед світом, земля тряслася з понеділка на вівторок", і
А в 1686-му році літописець записує, що "... червяки чорніє, а зростом, як гусениця ... зіллю оардзо шкодили ... й так стадами ходили по дорозі и в город, в брами, и из города стадами йшли на огороди, не боячись дожчов".
А 1687 року був "новообраний гетьман Іван Мазепа", до якого, до речі, літописець, як і до Сомка, ставиться прихильно. Але плямує Дорошенка за спілку з турками, а Золота-ренка та інших за доноси до Москви.
Про війну московсько — шведську 1700 року Самовидець пише, що з наказу московського царя гетьман Мазепа післав теж чималі війська на допомогу до Великого Новгороду. Спершу війна була щасливою для Московії, але в наслідок зради німецького командування, яке у великій мірі очолювало московське військо, шведи розбили його, на річці Норов, між Руговедом та Івангородом, порубавши багато визначних бояр, а полководець, генерал-фельдмаршал Борис Шереметьев, ледве втік. Багато інших потрапило в полон. Серед них були генерал (він же царевич) Меретинський, князь Яків Долгору ков, князь Іван Трубецкой та багато інших князів і ПОЛКОБОД ців. Тоді ж шведи забрали всі московські скарби, понад 200 більших гармат, а ще більше менших. Довше оборонявся генерал Адам Вейд, але й він скапітулював, разом з ним шведи забрали й велику грошову скарбницю, що була в 36 скринях.
Тоді ж потрапили до полону три полки царського війська. Шведи роздягли й частину їх пустили голими через міст, який умисно підрубали, і багато з тих голих потопилось.
Тим часом козацьке військо кількістю в 20 тисяч, яке Мазепа післав на чолі з своїм сестринцем, ніжинським полковником Обидовським, не поспішало до місця боїв, а зупинилось на кордоні під містечком Печерами і стримувало наступ шведських військ, не даючи "пустошити" інших московських міст.
Вороже ставиться Самовидець до царя Петра 1-го, як до ката України, а також до В. Голіцина та В. Шереметьева.
Згадує Самовидець аж двічі про велику сарану. 1668-го року сарана в одній місцевості така була, що "усе войско укрила". А 1690-го року була така сила сарани, що від смороду коні хворіли і здихали "и всякое бидло, бо з травою и саранчу пожирали, же и мясо їх смерділо саранчею, — и кури и гуси".
В іншому місці літописець пише, як 1691 року польське пінсько вирушило назустріч "венгерському" і мало таку пошесть на коней, що всі подохли, і військо з кінного зробилося пішим. Навіть карети та вози із скарбом везли назад до Польщі волами.
Цікаве й те, що слово Україна в літописі згадано понад 70 разів, не менше вжито і слово український. Підсумовуючи цей огляд, треба відзначити, що "Літопис Самовидця" мав великий вплив па дальшу історіографію V країни, на праці багатьох історикв та письменників. Впливи "Літопису Самовидця" відбилися і на світогляді Тараса Шевченка, який, як гам сідчить, "напам'ять знав", а коли перечитував, то "оживала його душа". Всі важливіші літописи лежали на його полиці. На жаль, тепер письменники не можуть покласти на полицю літописів, крім "Літопису Самовидця", бо інших і досі не перевидали, хоч навіть за царських часів вони були видані, навіть "Історія Русів".
Як джерело історичних подій та зразки тодішньої мови, використовували цей літопис Іван Франко, Іван Нечуй-Ле-вицький, ОД. Старицький, Леся Українка, Зінаїда Тулуб О. Довженко та інші.
Щодо самої мови, ш тоді ще не було усталених форм, а тому і мова літописів різнилась, а також і написання тих самих слів у тому ж літописі часто було неоднакове. І хоч перша граматика Мелетія Сотрицького була видана ще 1619 року, вона ще не була популярною й зобов'язуючою для всіх, навіть для літописців.
Загалом подібні літописи в інших країнах давно видані і становлять золотий фонд тої чи іншої країни, але більшість наших літописів лежить під забороною. А їх збереглося десятки. Вважається, що початок літописання сягає 10-11 стол. З тих, що дійшли до нас, одним з найцінніших є "Повість вре-менних літ", який мав три редакції. Його приписують в основному Несторові Літописцеві, але до нього увійшли й інші, що датуються 1037 р. та пізніші. Остання його редакція позначена 1118 р. Цей літопис, що фактично е першою історією України, увійшов до спільного збірного " Іпатіївського літопису" (15 стол.).
Серед інших важливіших літописів, крім згаданих вище, можна назвати Галицько-Волинський (1201 — 1291), Густинсь-кий (1623 — 1627), Львівський, Межигірський, Острозький, Київський як продовження "Повісти временних літ"), Лаврен-гіївський (1377), Підгорецький (17 ст.), Супрасльський — українсько-білоруський, доведений до 16 стол., Хмельницький (1636 — 1650), Чернігівський (1587 — 1750) та багато інших.