— 1084, але в 1919 — 665, бо з півночі в Україну вже сунула збройна московська навала.
З приходом більшовиків кількість українських видань ік>-чинає зменшуватись. Так у 1920 р. українською мовою вийшло 457 книжок, а російською в Україні — 369; у 1921 українською мовою — 214, а російською — 448; у 1922 українською
— 385, а російською — 927.
Розподіл паперу на республіки робила Москва, отже в її руках було все книгодрукування. Одно видавництво в Харкові, що заплянувало видати в 1933 р. 252 книжки, видало лише половину і то малими тиражами.
А щоб зломити потенціял літературного фронту в 1933-37 роках виарештовано (більшість знищено) 240 українських письменників.
Англійський науковець Альберт Пайні надрукував наукову працю Ріст і падіння Сталіна, де читаємо, що Сталін у 1934 році, не читаючи, підписав 384 списки арештованих до розстрілу. Це становить близько 4 мільйони людей, Зрозуміло, що серед них більшість було українців, бо й на засланнях українці становлять 60% всієї кількости.
В наслідок цих масових арештів серед письменників було видано таємний обіжник, де названо 5 тисяч заборонених жнижок. Другим об'єктом наступу було українське шкільництво. Щоб підготувати ширший наступ русифікації, між 1933 і 1937 рр. було проведено великі чистки в шкільній мережі. За тодішніми повідомленнями радянської преси, було викинуто з учбових закладів 24 тисячі вчителів. Особливого широкого розмаху набув цей розгром українських культурних сил, так званого культурного фронту, у 1934 р., коли застрелився нарком освіти Микола Скрипник, а перед тим, побувши з Ар-кадієм Любченком на селі й побачивши голод, вимирання цілих сіл, покінчив самогубством Микола Хвильовий. А в 1937 році пішов шляхом самогубства і голова Рарнаркому Панас Любченко.
Ще педед цим московська влада у 1933 р. ліквідувала всі українські школи на Кубані, де було вже 240 українських шкіл, перевівши їх на російську мову викладання. Там же перевела зросійщення педагогічних технікумів в Краснодарі (обласний центр Кубані) та в столиці Полтавській, а також ліквідувала українські відділи при Краснодарському робітфа-ці, при Педінституті та Сільсько-господарському інституті. В самому Краснодарському робітфаці тоді навчалось на українському відділі 160 студентів.
Одночасно заарештовано й розстріляно викладачів мови та літератури в Краснодарі проф. Шалю та Семена Боклажен-ка, а разом з тим закрито було й український клюб в Краснодарі та українську книжкову крамницю.
У той же 1933 рік ліквідовано й українські газети: одну в Краснодарі, як додаток до російської газети Красное знамя та Червону газету в Ростові. В Краснодарі редактором додатку був комсомолець, а пізніше партієць письменник Омелько Розумієнко, а в Ростові поет Іван Луценко та письменник Іван Добровольський. Розумієнка пізніше було заарештовано. Іван Луценко мусів тікати геть далеко на північ Росії, а Добровольський опинився на Далекому Сході, звідки писав листи, що там, на Зеленому Клині, де теж були українські школи, все українське життя зліквідовано.
Ростов на Дону тоді був центром Північно-Кавказького Краю. Український відділ при обкомі партії очолював тоді член партії Федосій Чапала. Його теж було арештовано й розстріляно.
До ліквідації українізації та українських учбових та культурних організацій на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, у Ростові виходив російською мовою журнал "На подъеме", де був український відділ, журнал Кубанським шляхом, а згадувана тижнева Червона газета містила також літературні сторінки.
З письменників можна згадати І. Коржевського, Василя Очерета, Омелька Розумієнка, Івана Луценка, Спиридона До-бровольського. Дехто з них є автором низки романів та повістей. Найбільше відомі стали пізніше Добровольський, Розу-мієнко, Луценко та Василь Очерет, що став писати під псев-дом. За малими винятками, всі ті люди були репресовані, а дехто й розстріляний. Так благотворно вплинув старший брат на українське життя на Північному Кавказі.
Слідом за ліквідацією всього українського культурного життя на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, було вивезено на північ Росії населення трьох найбільших українських станиць, зокрема із станиці Полтавської, де був Педагогічний технікум та українські школи, де щороку пишно відзначали Шевченківські свята. У цій операції, як бачимо із спогадів кілишнього генерала НКВД Орлова, брало участь 12 тисяч військ НКВД. Вони оточували кільцем кожну станицю, і все населення мусіло проходити повз спеціяльну комісію НКВД. Проти імен кожного на списку та пашпортах ставили відповідні літери: А, Б або В. Перших, переважно мужчин-козаків, відокремляли й розстріляли поблизу станиць. Тих, що з літерою Б — забрали на заслання, а третіх — на переселення на північ. їх вивезли товаровими вагонами, а тими ж самими вагонами привезено росіян та білорусів, щоб заселити спорожнілі станиці.
Деталі цього звірячого нищення людей та ліквідації українізації в станиці Полтавській розповідала авторові цих рядків дівчина з станиці Полтавської, батька якої там було розстріляно, а брат покінчив самогубством на засланні. Знаю ці деталі й від інших осіб, з якими я вчився, та від людей, що керували українізцією. До речі, під час ліквідації українізації на Кубані, на Далекому Сході та в сусідніх районах з Україною — на Вороніжчині та Курщині, — в Інституті Шевченка в Харкові була саме виставка українських видань на Кубані під гаслом Українські письменники на Кубані. Але одного дня прийшов енкаведист (НКВД містилось тоді на сусідній вулиці) й наказав прибрати ту виставку про Кубань.
Так благотворно допомагав старший брат відсталій Україні і це, як пишуть тепер, мало прогресивне значення.
НКВД спеціяльно стежило поза межами України, хто розмовляє українською мовою, хто читає українські книжки. Один учитель, що живе тепер в Австралії, якому після заслання дозволили жити поза межами України, розповідав, що оселився він біля Ростова на Дону. Коли-не-коли брав книжки з місцевої книгозбірні. Бібліотекаркою була українка. Одного разу він запитав, чи є в них і українські видання. Вона вже була добре знайома з ним, приятелювала. Вона сказала, що має й українські, але не радить йому випозичати, бо періодично приходить людина з НКВД і бере список тих, що випозичають і українські видання.