Об'єктивний науковий підхід в аналізі наших мовних, літературних та історичних процесів, уміння глянути на речі по-новому, поставити питання принципово з погляду національної рації, уміння дати наукову оцінку багатьох аспектів творчости й подій як на рідних землях, так і у вільному світі — це ті головні позитиви нашого провідного літературознавця, дійсного члена YBAH та НТШ проф. д-ра Юрія Бойка, які характеризують його літературознавчі джерельні праці всього його доробку.
ЯР СЛАВУТИЧ
(Біографічно-літературний портрет)
Серед українських літераторів поза Україною, що були дуже діяльні після Другої світової війни або активні ще й тепер, звертаємо увагу, передусім, на нашого видатного поета, професора університету, науковця, редактора багатьох видань, члена українських та чужинецьких наукових товариств, — Яра Славутича. Справді, ми небагато маємо таких працьовитих і талановитих авторів чи культурних діячів, що могли б уже похвалитися значним доробком.
Народився Яр Славутич 11 січня 1918-го року на хуторі, ного на північній Херсонщині (кілька кілометрів на захід від колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодат-села Гурівки). Батько походив із козацької шляхти, мати — проста селянка. Серед предків Славутичевого батька — низка видатних постатей, військовиків, що відзначились у битвах проти татар, і культурних діячів ще з часу Б. Хмельницького та І. Мазепи. Не випадково, що в їхньому родовому селі Жуках, на Полтавщині, славний літописець Самійлр Величко написав свій літопис про козацькі війни. Прадід Яра Славутича, харківський правник Михайло Жученко, був одним із співза-сновників Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, а Славутичів дід був у близьких стосунках із дослідником Запоріжжя академіком Д. І. Яворницьким. Родина Жученків мала свій власний герб, якого тепер уживає, як шляхетну спадщину, наш поет на своїх виданнях.
Великий вплив на Яра Славутича мав його дід, що часто розповідав онукові про козацьку старовину. Живучи в теренах, що були колискою Козаччини, майбутній поет чув багато переказів про давні часи. Коли йому було вісім років, він разом із дідом провів три доби на берегах Дніпра, оглядаючи тоді ще не затоплені пороги, обстежуючи кожен закуток між скелями на острові Хортиці, де постала перша Запорізька Січ. Усе побачене й почуте справило на хлопця величезне враження — уже на десятому році життя починає він писати вірші. Немалий вплив на нього мали також материні казки й пісні, які вона іноді й сама складала. її чарівним голосом, коли співала народні пісні, захоплювалася майже вся околиця.
Початкову освіту здобував Славутич у селі Благодатному та в сусідньому Ново-Шевченківському, а середню — в Гу-рівській школі, де встиг закінчити шосту клясу. Незабаром настав страшний час арештів, вивозу на заслання, розкурку-лювання. Неповнолітнього Славутича разом із батьком заарештували, матір із малими дітьми вигнали з хутора, який
Яр Славутич в молодому віці
відразу зрівняли з землею, обдерши зелену бляху з хати — для клюбу в Ново-Шевченківському. Хоч родина трудилася в поті чола, ставши фактично хліборобами, і найманою працею не користувалася, її не минуло тотальне нищення всього, що було українське. Тоді комсомольці, під проводом комуніста росіянина, забрали з хутора Жученків добре збережені сволоки з запорізьких куренів, що були врятовані після знищення Москвою останньої Січі в 1775 р. Ці сволоки, на яких була мистецька різьба і слова з молитов та зображення св. Покрови, перевезли до клюбу, де порубали на дрова — топили ними в печі... Правдоподібно лише частина була врятована — саме те, що перебрав Д.І. Яворницький ще за рік до розкуркулювання.
Вискочивши з потяга, що віз українців на заслання, у тому числі неповнолітнього Славутича та його батька, юнак повертається до рідних околиць і переховується то в Кривому
Розі, то в Запоріжжі. Щоб рятувати від голодної смерти старого і хворого діда, він навідується вночі з хлібиною чи торбиночкою пшона і пляшкою молока, яке давали йому доярки радгоспу Скотар, де він якийсь час пас корови. Пухлий від голоду, дід не вижив і помер. Майбутній поет, із допомогою тітки, викопав на західному боці Гурівського лісу яму, загорнув дідове тіло в рядно, бо на труну не було дощок, і поховав без священика, потай, щоб ніхто не виявив і не переніс діда на колгоспне кладовище, де тоді ховали в одну яму по п'ять-десять трупів. Про цю подію згадає він пізніше в поемі Моя доба, мовляв, лише місяць і зірки про поховання знатимуть віки (октава 87). Це було в страшному 1933-му році, коли від організованого комуністичною владою голоду загинули мільйони українців. Тоді юнак присягнув на могилі діда вижити й розповісти про злочини Москви усьому світові, що й виконав уже на американському континенті (див. розділ Голод у згаданій поемі та інші писання).
Поховавши діда (до речі, того року померла його наймолодша сестричка Галочка, якій не було й року), юнак пас у радгоспі Скотар худобу. Незабаром він переїхав до міста Запоріжжя, де в школі для дорослих навчав елементарної грамоти неписьменних робітників на комбінаті Запоріжсталь, а ввечері завершував свою освіту в середній школі. У 1936-му році стає він студентом Запорізького педагогічного інституту. Через два роки його кидають до в'язниці за читання творів О. Олеся та В. Винниченка, але матері пощастило визволити сина. За якийсь час наш поет знайомиться з М. Філянським і В. Сосюрою, що приїжджали тоді до Запоріжжя. Вони прихильно поставилися до молодого автора. Особливий вплив на нього справляють М. Рильський та М. Зеров, творчістю яких зачитується невгамований юнак, переписуючи сонети та октави у свій зошит. У 1938 р. в харківському Літературному журналі був надрукований його перший вірш Коню мій буланий, а за два роки складає він іспити в педагогічному інституті та отримує диплом викладача української мови й літератури. Більше про довоєнне життя Яра Славутича можна прочитати в нарисі Початок життєпису (див. його книгу Трофеї, 1938-1963, надруковану в Едмонтоні 1963-го року).
Воєнні події для Славутича були не менш трагічними. Він був одним із організаторів Чернігівської Січі, яку зформува-ли українські патріоти з колишніх червоноармійців, що залишалися по лісах після ганебного відступу розпорошеної Червоної армії. У часі, коли він командував сотнею повстанців, німці напали на одне село поблизу українсько-білоруського кордону і спалили його дотла. Там загинула поетова дружина і донечка, ще й не названа: народилася вона вранці, а за-