На жаль, пишучи цю рецензію, автор її, мабуть, не знав, яких нападів зазнав автор цього мовного порадника на своїй рідній землі, не зважаючи на те, що це вже 4-та позитивна рецензія, але тільки дві (урядові — Д. Ч.) були спрямовані проти книжки Антоненка-Давидовича. Одна — Г. Колесника, співробітника Інституту Мовознавства, який би мав боронити книжку, та друга — викладача університету з Харкова, Во-робйова. Та й не дивно, бож Інститут Мовознавства в Києві очолював І. Білодід, відомий своєю злощасною теорією двох рідних мов. Отак фактично йде боротьба проти розвитку і збагачування української мови з допомогою самого Інституту Мовознавства. Успіхи на цьому полі, зрозуміло, мають значні, бо з наказу Москви та з допомогою своїх українська мова вигнана з ужитку в усіх установах і майже усіх вищих учбових закладах в Україні. А в таких містах, як Харків, Одеса, українських шкіл уже не існує, бо хто ж буде навчатися в українських десятирічках, коли всі університети русифіковано і вступні іспити треба складати російською мовою?
І чи не парадокс, що сьогодні в містах України іноді самі вчителі намовляють учнів та їх батьків, щоб посилали дітей до української школи, а вони не хотять, бож українську мову в Україні з наказу Москви зробили непотрібною. Тож не даром один член партії сказав моєму знайомому, що по дожував по Україні, що за 20 років і українські вивіски познімають.
ЖИТТЬОВА ПРАВДА У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
Коли читаєш поезії багатьох українських поетів, то треба іноді перегорнути чимало сторінок, доки знайдеш вірш, який би припав тобі до серця своєю майстерністю, правдивістю, мудрим змістом. Але цілком протилежне враження створюється, коли розкриваєш збірник поезій Василя Снмо-ненка, що помер 18 років тому в Україні, на 29-му році життя. Справді, кожен його вірш, ніби виважений на терезах літературного мистецтва й часу, говорить читачеві щось таке, чого ми не чули досі, чого не осмілювався ще ніхто так сказати, а може й не мав тієї поетичної майстерности. Одночасно все в нього зрозуміле кожному, не загорнуте в папірці езо-півщини.
А скільки він висловив у своїй творчості гіркої правди про дійсність за часів Сталіна, українську дійсність, яку він бачив на кожному кроці. У своїх поетичних рядках він висловив убивчий вирок різним підлабузникам, кар'єристам, партійним примітивам, московським зайдам, що у всьому Радянському Союзі хотіли б бачити єдиную неделимую Россию. Багато серця віддав Симоненко любові до своєї рідної української землі, свого народу, показуючи його злидні й безправ'я. Особливим теплом у його творчості овіяна постать матері та взагалі доля української жінки.
Недаром критики часто знаходять у нього багато спільного з творчістю Тараса Шевченка, підкреслюючи в творчості Симоненка таку безкомпромісовість, таку національну свідомість і пробоєвість, таку любов до всього рідного, які можна бачити тільки в того, хто пішов слідами великого Тараса. Недаром партійний критик з Інституту літератури, член ЦК, Шамота, кілька років тому остерігав на сторінках київської "Літературної України" українську молодь, щоб не дуже захоплювалась творчістю Василя Симоненка, бо вона, мовляв, та творчість, має теж багато ухилів і збочень.
І справді, після виходу з друку в Мюнхені вже нового видання найповнішої збірки поезій Симоненка, яку перепачку-вали до Мюнхену по смерті поета, де є ціла низка творів заборонених в Україні, представники партії не могли вже далі мовчати. Проте, поезії Василя Симоненка стали улюбленою творчістю серед української молоді й дорослих читачів; вони ходять там з рук до рук, їх переписують і вивчають, як колись читали невмирущі заборонені поезії Т. Шевченка.
Народився Василь Симоненко 8-го січня, 1935-го року в селі Біївці, на Полтавщині, в селянській родині. У 1952-му році закінчив з золотою медалею середню освіту і вступив
Василь Симоненко
на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив у 1957-му році. Спершу працював у Черкасах у газетах "Черкаська правда" та "Молодь Черкащини", а потім — власним кореспондентом київської робітничої газети від Черкаської области.
Василь Симоненко був середнього зросту, худорлявий. Високе чоло, чорне волосся гладенько зачесане назад, в міру довгобразий, смаглявий, від чого й посмішка в нього, як згадують його приятелі, була якоюсь смаглявою. Розмовляв повільно, неголосно, у вимові відчувалось м'яке полтавське "л". Як згадує його однокурсник по університеті, Симоненко був таким, як тисячі й мільйони українських хлопців. Коли він читав свої вірші, то сам же скептично їх оцінював. Взагалі на перший погляд він був скептиком, і їхні словесні бої оцінював вибачливою посмішкою. Це дратувало багатьох з них, проте, заперечувати його оцінку було валско, бо в несправедливості Симоненка не можна було звинуватити.
Він був дуже скромний, і свої виступи й подорожі не обставляв тріскучими мітингами чи прощальними промовами, і тому його перші літературні кроки, перший рейд його життя проходив непомітно.
Писати почав Симоненко десь у 1953 — 55-му роках, коли навчався в університеті, друкуючи свої поезії по різних газетах та журналах України. V 1962-му році вийшла його перша збірка поезій "Тиша і грім", у 1963-му — віршована дитяча казка "Цар Плаксій і Лоскотон", у 1964-му, вже після його смерти — "Подорож в країну навпаки", для дітей, та друга збірка поезій "Земне тяжіння".
Ще дві збірки його вибраних творів побачили світ — в 1965-му році новелі "Вино з троянд" та в 1966-му році збірник "Поезії". Найповніші видання його воезій, прози та листів і спогадів вийшли вже в Мюнхені в 1965-му та ще повніше Еидання — в 1973-му році під назвою "Берег чекань", що має 306 сторінок, з передмовою Івана Кошелівця. Але й це видання не охопило всіх писань Василя Симоненка. Сюди не увійшла, зокрема, цікава його новеля "Однорукий лісник".
Помер Василь Симоненко на 29-му році свого короткого, але плідного життя — 14-го грудня 1963-го року, захворівши на туберкульозу, або сухоти по-нашому, не досягши зеніту своєї незвичайної творчости. Можна було б з певністю сказати, що коли б він пожив ще кілька років, то його спіткала б доля дисидентів, бо сьогодні його твори вже рідко друкують, а його ім'я рідко згадують в радянській пресі.*