Філіпко остався позаду всіх. Підніс з землі лопату і ступав у село, важко думаючи. Що тепер робити, і як ліпше було зробити? Комісар його, шляхтича, обидив. Сестра унялася за ним трохи за горячо... Як би був не казав розброїти жовнірів, було би потекло богато невинної крови... Ет! якось я собі дам раду...
Ішов коротшою дорогою до двора. Виминув міст і пішов у бічну річку, що вливалася до Дністра. Води було тут не багато, лиш в однім місці була калабаня з зеленою смердячою водою.
Один з ляндсдрагонів, побачивши Філіпка самого, задумав штуку. "А як би так його тепер напасти, звязати та й поза річку до Самбора відставити?" Дорогу знав добре. Попід беріг ніхто його не побачить, а коли б шляхтич кричав, то можна йому рота заткати. Той плян дуже йому подобався. Стиснув коня острогами і почвалав прямо на Філіпка.
Філіпко був тоді над самою річкою, оглянувся і зараз доміркувався, чого він хоче. Встромив високу лопату в середину річки і одним скоком став на другім боці.
Ляндсдрагон потиснув коня, щоби перескочити калабаню.
— Чого тобі треба, чоловіче? — каже до нього Філіпко.
— Поддай се!
— Дай спокій небоже, бо згинеш! бігме згинеш! — а сам драпається на маленький пригірок, що сторчав над калабанею.
Ляндсдрагон потиснув коня до скоку. Кінь скочив — та в ту мить так дістав лопатою по лобі, що втратив силу розмаху і з їздцем упав хребтом в ба юру.
— Щось хотів, то маєш!
Філіпко попрямував до двора і заки ляндсдра-гон видобув ся з болота, він вже був межи шляхтою.
Двірське подвіря аж зароїлось від людей. На ганку сидів підвязаний комісар. Паказалося, що не дуже був ранений, а більше приголомшений; йно шкіру мав протяту в однім місці. Тут велася горяча суперечка межи офіциром а комісарем. Один другому докоряв. Офіцир говорив, що не треба було шляхти зневажати; знову ж комісар закинув офіци-рові, що за близько уставив своїх вояків.
Філіпко прислухувався пильно, хоч не розумів німецької мови. Відтак обізвався:
— От панове, біда й нам, біда й вам... Забилисьте нашого брата, що Богу душу винен, а ми вам наробили сорому на цілий світ. Але погодімся! Дайте нам слово, що спокійно вийдете з села, а мй* вам віддамо всі ті шпички — а решта всьо пропало!
Коли пояснили сю річ офіцирові, він чепився того пляну руками-ногами. Пристав і комісар. Вояки погощені в дворі відмашерували спокійно.
Баронова ходила, як на вуглях. їй страх жаль було убитого шляхтича. Тай барон був збентежений і мусів дати жінці слово, що вже ніколи шляхти не буде зачіпати.
Таким закінченням справи, шляхта не була вдоволена. Покійний Стефан Яців Тарасович, мав в Закуттю багато свояків. Вони ходили поміж шляхту і бунтували проти барона. Підчас Стефанового похорону шляхта була так розярена, що трохи не напали на двір. Баронова поприсилала була з двора ріжні потреби на похорон. Свояки Стефана всьо повикидали, а післанця трохи не вибили. Баронова ще гірше налякалася шляхотської пімсти.
Не довго прийшлося на неї ждати. Одного вечора виїхав барон в поле патролювати, чи йому хто шкоди не робить... Його привіз відтак кінь з привязаними попід животом ногами, смертельно побитого. Барон цілий місяць хорував, й так вмер. Баронова осталась бездітною вдовою.
III.
Хто побив барона, осталось тайною, хоч підозрівали свояків покійного Стефана Яцевого. Але баронова не доходила до того. Не було ніякого слідства, ні комісії. Умер тай годі.
Баронова приняла усе, як кару за невинно пролиту кров та все їй здавалося, що за мало тої покути. Вона конче хотіла ще винагородити кривду Стефановій рідні. Але як це зробити? Горда шляхта не прийме ніякої нагороди. Про це баронова знала здавна. З другого боку вона боялася, щоби шляхта не робила їй пакости, проти котрої сама ніяк не устоїть. Добрі відносини, які були споконвіку між двором а Закуттям, попсував барон — і тепер треба було все те направити, а ні, то хоч з села втікай.
Покійний Стефан Яців полишив двох синів, ще парубків, на 20 моргах шляхоцького грунту, значить вільного від панщини і всяких повинностей. На ті часи називалося це, дуже марним господарством. Старший син, Федьо, мав тоді 26 літ, і цілком удався в небіщика Стефана. Був спокійний, та повільний до всего. За те молодший Михась, був запопадливий, енергічний, а при тім сильний і гарно збудований.
На того то Михася, звернула баронова за порадою свого брата Станіслава графа Бабинського своє око. Рада в раду — баронова вирішила при-няти Михася Стефанового Тарасовича до двірської служби, за економа. Такий плян підпер також місцевий мандатор Яричовський, чоловік бувалий й обзнайомлений з своєю службою. Він зміркував зараз, що баронова не дасть собі сама ради, ні з офіціалістами, ні з вищою службою, ні з підданими, на котрих треба доброго батога й залізної руки. Яри-човський толкував ще, що конечно потрібно якогось спійла, котре би лучило двір з закутянською шляхтою, бо коли ще й тих баронова буде мати проти себе, тоді хоч з двора втікай!
Плян був добрий, лиш виконання його дуже важке.
Бароновій якось удалося звабити Михася до двора, та він ані слухати не хотів про це, щоби мав стати за "воконома".
— Ні прошу ясної пані, тому ніяк не бути! Ніхто з моїх предків не був слугою і я не буду. Я до вас ніякої злости не маю. Смерть мого вітця вже спокутував покійний пан барон, але за слугу я не піду!
По такій різкій відмові, баронова втратила всю надію. Не втратив її ще Яричовський.
— Пані бароново! Так просто з моста з ними не можна... треба делікатно. Я сам походжу з такої шляхти і знаю як вони думають. Прошу це полишити мені. Я зроблю так, що ніби то він економ не буде а однак буде робити економську службу, і буде робити краще, як хто другий, бо не буде красти і всего гаразд допильнує...
— Труднож бо тим людям так дуже кланятися! — замітила баронова.— Я би з ними рада як найкраще, а вони все окунем стають Коли так, то краще дати всему спокій...
— Ні, ясна пані! Тепер, коли вже розпочалося, треба конче довести діло до кінця. І так вже шляхта заворушена ще гірше. Закутянці обидилися тим, що пані хотіла одного з них зробити економом...
— То робіть як самі хочете... я на все годжуся. На тій підставі Яричовський взявся до діла по