В полуднє Михась вернув до дому, але ще не стямився з лютості. Жінка його таким ще не бачила за той час, як пібралися. Михась, побачивши жінку, нагадав собі двір, та знов ще більше всердився. Або моя жінка не з чужого гнізда? І вона в такім ховалася, та ще Бог знає, як то буде... Михась був злий на всіх і на все, що йому лише нагадувало двір.
Сів на лаві, підпер голову рукою і важко задумався. Міхаліна дала обідати. їли мовчки. Аж під кінець обіду зважилася жінка спитати чоловіка:
— Що тобі, Михасю, приключилося сьогодні? Виглядаєш, мов зварений.
— Я випарив Юзька,— відповів понуро Михась І— алеж бо вже не знати, що з тим хлопчиськом робити...
— Щож він такого злого зробив?
— Що злого? Питайся: що він коли доброго зробив? Баронова розвезла його, як циганську пугу', зовсім зледащів.
— То може ще не було за що бити... що дитина тому винна?
— Не говори, коли не знаєш! — відрубав Михась та липнув очима мов скажений.— Нині приходять мама до двора та хочуть того щенюка попестити, а воно гарчить, бабуню хлопянкою прозиває, і ударив її по голові...
— А то що знов! — сказала налякана Міхаліна,— а йому що сталося?
— Таке виховання! Цукорки та єдваби до того довели, паничем зробився!... Проклята та година, коли я його до двора віддав! Ліпше було дитиною в колисці вдушити, був би мені такої гризоти не наробив... Проклята та година, коли я з двором познайомився!...
— Михасю! Що говориш? Стямся!
— Говорю то, що в серці накипіло, що грудь розпирає тяжким болем! — і Михась так луснув кулаком по столі, що шибки в вікнах задзвонили і посудина на столі підскочила. За те пановання дитину мені запропа-щують і виховують його на збуя. Але я ще батько, ще мені того права ніхто не відбере... Завтра відбираю хлопця до чому!
Міхалінка нічою не відповіла. Налякалась чоловіка і дріжала мов осиковий листок. Такої мови вона за тринадцять літ замужжа ще не чула. Та не втерпіло материнське серце, аби не спитати:
— Та чейже ти не дуже його побив?
грубий короткий батіг.
І— Не знаю... Кажуть, приїздив лікар.
— Господи святий! а деж твоє сумління, чоловіче, власну дитину калічити?
Михась не сказав на це нічого, вхопив кашкет на голову і вибіг до стайні по коня.
Міхаліна закинула хустку на голову і пігнала до двора. Бідна жінка бігла, хоч ноги під нею мліли, наче б колоди до них попривязував. Прийшла до двора задихана і заплакана тай побігла до покоїв. Юзьо лежав в ліжку. Горячка все змагалася, біль не переставав і хлопець стогнав тяжко. Коли Міхалінка відкрила покривало і поглянула на Юзеве тіло, то аж руки заломила і стала страшно голосити. Тіло було поранене, а синє все, як мальоване.
— Звір лютий такого би не зробив... то чоловік без серця... Знати його не хочу!...
— Заспокійся Міхалінко! — сказала баронова — Михась був в праві, бо Юзьо був нечемний, дуже нечемний.
— Пані бароново ласкава, Михась хоче Юзя забрати до дому, що з того буде?
Баронова видивилася.
— Хоче забрати? Ні не забере. Юзьо тепер хорий і я його з під своєї опіки не дам. Але Юзьо тепер буде чемний... правда Юзечку?
— Правда, бабцю, але мене дуже болить.
— А що говорить лікар? — спитала Міхалінка. " — Каже: нема небезпеки.
— Славаж тобі Господи! Видиш, Юзю, який ти... Пощо було бабуню бити? Ти тата так дуже розгнівав... тепер будеш мусів перепросити тата...
— Я не хочу тата, я боюся... Тато недобрий, тато бє,— плачучи лепетав хлопець.
— Чемних дітей тато не бє... а ти не був чемний. Юзя мастили приписаними мастями і напували
якимсь ліком.
Міхалінка вернулася до дому.
Михася кортіло піти подивитися до дитини, та якось не мав відваги здибатися з бароновою. Вдоволився тим, що йому розповів Войцєх.
Охолонувши з того роздразнення пригадав собі, що конче треба з бароновою поговорити. Він її таки оскорбив загаряче, а вона будьщобудь таки добра пані і скільки для нього добра зробила. Впрочім старша жінка випадало її перепросити за нерозважно сказане слово. Однак це відложив на другий день.
Міхалінка розповіла чоловікові, як застала Юзя. Михась нібито нічо про те не хотів знати, але кожне слово жінки твердо собі запамятував.
— Тільки одне Михасю, неможливе, щоби ти забирав хлопця з двора. Тим зробив би ти бароновій велику прикрість... не роби того, прошу тебе! Таж знаєш, яка баронова для нас добра, скільки вона нам добра робила... Це виглядало би на чорну невдячність.
— Певно, що тепер не возьму, най вилижеться, але потому то для його власного добра не оставлю його в тім гнізді.
— Михасю, не говори так! Абож то баронова тому що винна? Та вона його любить, як власну дитину.
— Слухай Міхалінко! для його власного добра я мушу те зробити. Годіж мені для приємности баронової полишити свою дитину на пропаще. Я відтак Богові за нього відповім...
— Та щож дитині злого станеться?
— Як то що злого станеться? Виросте на розбійника та ще в криміналі скінчить...
— Як можеш таке говорити? Задля одної дурниці, що зробив такий дурник, то зараз його в криміналі видіти?
— А ти того не знаєш, що як деревце зачне криво рости і його не спростуєш, то відтак пропало?
— То то і є, що спростується. Баронова вже сама пізнала свою похибку і тепер інакше каже повести дитину. Я то з її бесіди пізнала. Каже до Юзя, що був нечемний і тато його мусів вибити, але Юзьо вже більше того не зробить, бо вона би на нього гнівалася.
Михась щораз більше поступався жінці. Вона його зовсім переконала, що хлопця не можна і не треба відбирати.
Другого дня пішов Михась перепрошувати баронову. Жінка тільки йому наговорила, що таки сам повірив, що він тут найбільше провинився. Станув отже перед бароновою не як покривджений в своїм праві батько, лиш як провинившийся грішник. А знов баронова йшла до Михася не як оскорблена своїм слугою пані, котра за добре діло дістала невдячність в заплату, лиш як жінка, що своїми похибками заподіяла батькові кривду на його дитині. В такім настрою душі обох сторін не було трудне помирення, бо одно перепрошувало друге.
— Прошу ясної пані вибачити, що я так забувся... Дуже перепрошую, але я не міг запанувати над собою, коли той дітвак так мою маму зневажив.
— Ти зробив, як добрий батько і привязаний до матери син... То я провинилася, що за много позва-ляла Юзеві і трохи розвівся, але на будуче буде інакше. Нині говорила я з Бувальським і припоручила йому, як має хлопця вести. Побачиш, що буде добре. Хлопець є добрий, талановитий, а як вгамується його буту, то будуть з нього люди, невідмінно будуть.