— Маєте рацію,— каже Яричовський, коли побачив, що шляхтича жадним резоном не переконає.
— Я властиво не знаю, чого від мене хотять! горячивсь Михась.— Не хочу їсти їх панської сала-махи — зле! ходжу в полотні — зле! Щож я пораджу, коли ті панські присмаки лізуть мені назад у рот, а в сукні мені зле. Скажіть мені панє сендзьо, по чім шяхтича пізнати, як би капоти не мав на собі?
— Свята правда, і я то кажу, панє добродзєю.
— Прошу вас, чи я би сказав слово, як би мені давали таку страву, як ось нині у вас? Дай мені Боже такого до смерти...
— Та похвала,— обізвалась сендзівна — належиться моїй Клявдзі... то вона варила.
— Браво панно! З вас була би славна шляхтянка... бігме!
Клявдзя запаленіла і поглянула любязно на гарного шляхтича, котрий розвеселившись, став моргати і підкручувати вусика...
Яричовський хотів ще наляти Михасеві, але жінка моргнула, аби дав спокій. Боялася, що як ви-пє ще, то готов, яких грубостій наговорити. Але Михась знав міру, говорив чемно, до ладу, бо ніхто вже його одягу не чіпав.
Встали від обіду. Яричовський повів Михася до "бавяльного покою" і почастував свіжо наложеною люлькою. Михасеві страх хотілося спати по меді. Зібрався відпочити. Поцілувався з Яричовським, сендзіну цмокнув у руку, панні теж, уклонився складно і вийшов.
Пішов прямо в Закуття до мами.
По відході Михася, Яричовські постояли хвилину на ґанку.
— Ну і щож?
— Гарний хлопець, щира душа і для нашої Кляв-дзі як раз пара... Щож ти доню?
— Мені дуже подобався, але дуже не делікатний...
— Захотіла ти! — каже батько.— Пожди, уложиться і буде гладенький як політирований стіл, треба лиш над ним трохи попрацювати...
VI.
Михась прямував до дому коротшою дорогою через опуст понище церкви. Йшов просто! пяний не був, лиш під охотою. Як кожний шляхтич — мав добру голову. Був веселий, шапку поставив в "бакир", вимахував паличкою і став підсвистувати...
"Добрий був обід, смачний... Коли то правда, що його варила та панна Клявдзя... чи як її там звуть...то варта її поцілувати... І мід був добрий... Але чого він мене на обід затягнув? Що має на думці той хитрий лис? Невже би? ха-ха-ха! На криноліну мене хоче звабити? Не втне тої штуки! я не дурний... а щоби я з таким опудалом робив?
горобці з ячменю страшив? тьфу! Але дівчина ладна, ані слова! Як би так шляхтянка, зараз сватів шлю... Ей Михасю! не занапащуй своєї шляхетської молодецької долі!... Чого мене біда понесла коло ман-даторівки? Тепер стануть ловити мене... Егеж! більше тудою не піду, хіба як буду в полотняних ногавицях.., ха-ха-ха! Яка їм рація до мене, як я ходжу? На гвалт хотять з мене зробити двірського "лєгавця"... Даремна ваша праця!"
Той монольог, котрого ніхто не чув, перебив Михасеві Філіпко. Він після обіду, закинувши капоту на себе, вийшов на город і станув під вербою пикаючи люльку на короткому цибушку.
Дзінь-добрий панє Міхалє! А з відкіля так пізно вертаєш і над чим то веселим так задумався!
— А дзінь-добрий, вуйку! Вибачайте, я вас навіть не помітив... Нині був я в не аби яких перепалках... З бароновою розмовляв, одного псярчика випарив і у мандатора на обіді був.
— Ов! то забогато на оден раз.
— А щож робити, коли так все разом зійшлося...
— Ти, панє брацє, щось за часто бєш...
— Як треба, то не часто. Мушу виробити собі послух, бо нічого не зроблю. Вже за багато собі розбирають... Стали мене висмівати, показувати як я ходжу, як ніс утираю... А зась вам до мого носа!
— Добре зробив, коли не даєш шляхотського стану поганити...
— Ну видите... А вони радять мені передяга-тися по панськи, цуратися капоти... пек їм!
— Добрий з тебе шляхтич, мій сину, дай тобі Боже здоровля... А щож баронова?
— Страх "кунтентна"! Доносили на мене, що хлопів не позволяю за щобудь бити, що на панщину не силую нікого більше, як повинен, але баронова видить, що господарство йде, як на шнурочку...
— А чогож мандатор від тебе хоче? Він не ско-. рий до почастунків...
— Мені щось так здається, що хоче мене заманити на криноліну своєї панни... Але я зараз зміркував, про що йде, і більше мене й медом не за-вабить...
— Віват панє брацє! Ти відай розуму у нікого позичати не будеш... Та най тебе Бог боронить! Абож то в Закутті нема панєн наших, як золото?..
— Коли я, вуйку, помітив силце, то вжеж, що там не полізу... Та треба мені спішитись до мами, коли маю вільну хвилю... Бувайте здорові вуйку.
— Нехай тебе Бог провадить!
Стефаниха стала докоряти Михасеві, що так довго засидівся.
— Бігме, мамо, годі було скорше! На обіді таки на силу задержали, а потому так припрошували, що годі було скорше вирватись...
— Ой Михасю! щось ти занадто з двораками пристаєш... Між шляхтою тебе невидно та й до мене заглянеш мов вогню позичити.
— Як же я можу інакше? Цілий тиждень при роботі, від рана до ночі, а в неділю то й не хочеться йти на забаву.
— Коби лиш вони тебе не опутали, та на дворака не переробили... Тоді б я тебе прокляла, бла-гословенства материнського відказала...
— Не бійтеся мамо, ні! Не такий то я дурний, щоби дав себе зловити на ганську полову... Таж я їх виминаю, як вогню; з ніким не сходжуся. От нині зробив дурницю, що пішов на обід до сендзьо-го, але годі було відказатися. Був би собі погадав, що шляхтич боїться ступити по панськім помості.
— Але чого тебе той лис до себе запрошував? Цікава я знати...
— Може длятого, що я ржонца та й у баронової щось значу... Гадає, що скористає де що попри мене, як буде зі мною жити по приятельськи.
Другого підозріння, що до намірів Яричовського, Михась не сказав мамі. Погадав собі: буде мені мама відтак непотрібно голову морочити, а мені мандаторівна так в голові, як торічний сніг...
— Але ти сину, до нічого не зобовязуйся, нічого з під своїх рук не давай, бо ще злодія з тебе зроблять, а такої ганьби я не пережилаб! Наш рід чесний і нічим не споганився...
— Ого! від мене би що видер!
— Та ще сину, одне: Не заходи собі з двірськими паннами з респектом... чи як вони там називаються. То безвстидні дівки бувають... сама чіпається,
0 потому женися, хоч плач... На що тобі завязувати собі світ якоюсь дворачкою? Або то в Закутті па-нєн шляхотських нема?