Аж блідла від призабутого трунку...
Щоб заглушити тугу за чимось, вона після купелі тицьнула йому листа від найстаршого сина, який вчиться у Львові на лісничого.
— Чи чуєш, Тодоре, наш Ружен дівчину має... Очі в неї сині, а сама ґшіа-біла, як хліб. На прочитай...
Через тоту білу дівчину, яку він ще не бачив ні разу, через сина Ружена, через своїх молодших дітей, через оці яблуні, що розкрисла-гилися, через оцю землю з перших двох штихів Тодорко нині поплю-нав у долоні і заходився копати рівчаки під фундамент нової великої хати. Бо ніби він гірший від сусідів справа і сусідів зліва, які, дай боже, хоромища повибудовували? Він прецінь колгоспний коваль і хоч у своїй кузні карбованців не відливає, та все ж якусь копійку додому приносить. Роксана теж, відколи діти попідростали, не дармує: щоліта торгує пиріжками... Гріш до гроша — і тисячка набігла. Воно ніби й багато, і разом з тим мало, бо цементу купи, дошки, вапно, гіпс, камінь — купи, муляра найми, тесляра найми. Правда, колгоспний голова обіцяв дечим допомогти, і таки Тодорко заслужив, щоб йому допомагали, бо двадцять років в одному горні розпалює щорана вогонь. Але коли б то він будувався у селі, тоді поміч була б під рукою, а то ж у Карвасарах... Ось і сьогодні хлопці з будівельної бригади обіцяли вчинити толоку, щоб допомогти закласти фундамент, а проте щось їх не видно...
Жаль пощипує Тодоркове серце.
Він спирається на держак лопати і крізь плетиво садового гілля дивиться на кам'яне громаддя Кам'янецької фортеці, на основу Турецького мосту, що виростає з дна Смотрича, на дорогу, якою давно повинні б приїхати хлопці з будівельної бригади.
Ех...
Кажуть, що стара фортеця начинена скарбами — золотом і сріблом; турки нібито позакопували, недаремно там щоліта розкопують подвір'я, деколи й стіни розбирають. Старий знайомий учитель Василь Юхимович Доброчин із "золотих" побрехеньок сміється, колись пояснював Тодоркові, що вчені шукають в землі відповіді на питання: коли і ким засновано фортецю. Одні вважають, що її литовські вельможі поставили, а інші доводять, що руські князі. Доброчин людина порядна, не буде Тодорка дурити, але як на його, Тодорків, простий розум, то навіщо тратити державний гріш на якісь там розкопки. Сто-двісті років пізніше або раніше — яка різниця? Е, ні, шукають-таки золота в старій фортеці...
Ге, а якби оце він натрапив на своєму подвір'ї, копаючи рівчаки під фундамент, на жбан, повний-повнісінький червеного золота? А що, може бути. Переказували ж, що на цьому місці стояв конак турецького купця. О, Тодорко знав би, що з тим золотом робити, не журіться.
Аж у голові паморочиться від солодких думок.
— Дурень думкою багатіє,— врешті сказав сердито і знову поплював у долоні.
А все ж таки... якби... га? — Іншалла-а-а...
Поскрипує лопата в ковалевих руках, пахне земля грибами, гойдається поміж садовим плетивом сіре громаддя старої фортеці, її башти пливуть у тремтливому мареві, пливуть... А на Папській башті, котру Тодорко найкраще зі свого подвір'я бачить, стоїть турецький купець, знаний у світі негоціант ефенді Ріфат Октай; стоїть, позирає й у вузьких очах тамує презирливі скалки: де це бачено, щоб вольний циган, онук прославленого конокрада бачі Ружена порпався в землі, як останній гречкосій? В ефенді Ріфата біла пещена борода, білі брови, білий плащ на згорблених плечах і біла чалма на голові... Голова полисіла і від чалми, і від дум про примноження скарбу. Все йому мало... мало... котить кінно по дорозі в місто, й оцю фортецю разом з достойником падишаховим Галіль-пашею, і оті верблюди та вози з крамом польських, руських, індійських та інших земель купців, які таборяться на дворищі караван-сарая...
Багатий, дуже багатий ефенді Ріфат Октай. Правовірні мусульмани, правда, нишком перешіптуються, що нечесним шляхом здобув він свої статки, що ніби...
Але, ш-ша! Задовгі язики можуть вкоротити. Мовлять, що сам Галіль-паша остерігається докопуватися джерела Ріфатового багатства, у купця скрізь є свої люди, є вони і в Стамбулі при дворі падишаха. Русини в Подільському пашалику з цього приводу сказали б: чеши дідька зрідка.
Тому й мовчать правовірні. У кого злото, в того сила і правда. А може, це брехня, що нібито Ріфат тримав шайку харцизів, які нипали скрізь-усюди, а найбільше у безборонних володіннях Корони польської, і викрадали то вродливих дівок для стамбульських гаремів, то малолітніх хлопчиків для поповнення яничарських сейбанів.
Ш-ша!!!
Ефенді Ріфат теж не дуже любить згадувати, як починав робити гроші. Бо чого, власне, мав би гризтися своїм минулим? Гроші не пахнуть — це раз, а по-друге, роблячи гроші, він мимохіть чинив богоугодне діло: всі викрадені дівки русначки і хлопчики помусульманилися, отже, аллах мав його в своїй опіці.
Мав... А дітьми, однак, не обдарував. Десятки наложниць втратили дівоцтво на його ложі, дарма тільки товар псував і зазнавав збитків: жодна дівка не понесла від нього дитяти. Не був адже безбородим євнухом, чувся у мужській силі, тільки сила та, як арик у пустелі... Видно, Христос більше важив, ніж Магомет у ту хвилю, коли перша добича харцизька Онисія з-під Галича плюнула ненависно Ріфату в лице, плюнула і люто закляла:
"Най мої сльози, злодію, впадуть на твою голову, най випечуть дотла твоє сім'я!.."
Чи може прийнятися дівоче прокляття, як приймається в саду деревина?
— Пусте...
Тоді він, зрештою, дівоче прокляття не важив, тоді він, згорда взявшись у боки, сміявся з Онисії-русначки. В Онисії-русначки були юлоті коси і були в неї зелені очі; в Онисії тіло гнучке і біле, як обко-рена вербина. Матиме за неї, хе-хе, немалі гроші.
І таки добре заробив на ній...
Онисія трапилася легкою на руку, бо відтоді почав множитися у нього гріш; срібло і золото обернуло дрібного торговця, який приплентався до Кам'янця у військовому обозі, в можного ефенді Ріфата...
Чому б йому не посміятися з проклять якоїсь там русначки?
А потім...
Хто успадкує його ковані скрині, палати в Стамбулі, конак в Кар-васарах, склепи з крамом у Яссах, Львові, Салоніках, коли ангел Азраїл із мечем у правій руці і саваном у другій стане на порозі і скаже: