— Ввімкни Горн, МакДанне! — закричав я.
МакДанн схопився за рубильник. І як тільки він ввімкнув Горн, монстр знову став дибки. Я мельком побачив його величезні лапи і блискучу павутину риб'ячої шкіри між пальцеподібними кінцівками, що дряпали вежу. Гігантське око на правій частині його спотвореної муками морди виблискувало переді мною, неначе котел, в який можна впасти, захлинаючись криком. Башта задвигтіла. Заревів Туманний Горн, заревло й чудовисько. Монстр обхопив вежу і заскреготав зубами по склу. Воно посипалося на нас.
МакДанн схопив мене за руку: "Давай вниз!".
Маяк захитався і врешті решт піддався. Туманний Горн і монстр ревли. Ми впали і стрімголов полетіли сходами.
— Хутко!
Діставшись підніжжя башти, ми пірнули до маленького кам'яного підвалу, саме в ту мить, коли маяк над нами почав розвалюватись. Усе двигтіло, сипалося каміння, Туманний Горн різко вмовк. Чудовисько впало на башту. Та розвалилася. МакДанн і я мовчки стояли на колінах, чуючи, як вибухає наш світ. Зрештою, все скінчилося. Не зосталося більш нічого, окрім темряви та плюскоту морських хвиль об купу каміння.
Хіба що тільки іще один звук.
— Слухай, — прошепотів МакДанн. — Слухай.
Якусь хвилину ми просто чекали, і ось я почув його. Спершу гул набраного повітря, а за ним тужлива пісня, розгубленість і самотність величезного монстра, котрий просочуючи повітря нудотним смородом свого тіла, лежав на шарі каміння, яке відділяло нас від нього. Монстр кричав, задихаючись.
Башта зникла. Світло зникло. Те, що кликало його крізь мільйони років зникло.
І чудовисько роззявивши пащу, виповнювало все стоголосим ревом. Знову і знову ревло голосом Туманного Горну. І кораблі, що йшли тої ночі морем, не знаходили променів маяка, але чуючи, звичний голос, думали: "А ось і він: самотній крик Горна в Лонсем-Бей. Все гаразд. Ми обігнули ріг."
Так тривало, аж до самого ранку.
Жовтогаряче сонце вже закочувалося за обрій, коли прибули рятувальники і витягти нас з-під завалів.
— Вона просто впала, — сумно промовив МакДанн. — Її сильно пошарпало хвилями — от вона й розсипалася.
Він вщипнув мене за руку.
Все розтануло. Океан був спокійним, небо — синім. Хіба що різко смердів водоростями зелений слиз на уламках маяка та прибережних скелях. Гуділи мухи. Води омивали порожнечу берега.
Наступного року збудували новий маяк. На той час я вже знайшов іншу роботу в невеликому містечку, одружився, в мене був теплий гарний будинок, його вікна виблискували жовтим листопадовими ночами, двері замикалися на ключ, з димаря струмував дим. Щодо МакДанна, то він став наглядачем нового маяка, який за його вказівками тепер збудували із залізобетону.
— Про всяк випадок, — пояснив він.
Новий маяк був готовий у листопаді. Якось, пізнього вечора я поїхав туди, зупинив машину і довго дивився на сірі морські хвилі, слухаючи, як реве новий Горн. Один, два, три, чотири рази на хвилину, десь там вдалині, сам один.
Монстр?
Він більше не повертався.
— Пішов, — сказав МакДанн. — Повернувся в Безодню. Нарешті зрозумів, що в цьому світі не можна дуже сильно любити. Він зник в найчорніших глибинах Безодні, щоб чекати іще один мільйон років. Бідна істота. Чекати й чекати. В той час, як люди живуть і помирають на цій нещасній планеті, воно все чекає і чекає…
Я сидів в своїй машині і слухав. Я не бачив ні маяка, ні його променів, котрі мали б прорізати собою Лонсем-Бей. Я лише слухав Горн. Горн. Горн. Його крик був схожий на поклик монстра…
Я так хотів щось сказати, але навіщо?