І
Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.
Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої "робята" прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-справжньому пахне. Душу потішив.
А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов'язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір.
— Вот,— показував би дітям, онукам і правнукам.— Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало... Вот...
Тож Тукало всю війну, "от звонка до звонка", пройшов неушкоджений.
До переможного салюту. "Залпа из сорока восьми орудий".
Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли.
Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не відсиджувався.
Не відсиджувався, "как некоторые", Тукало!
Бійців у атаку женуть ("мать-перемать!"), а він позаду за кулеметом. Намозолене око прищурює. "Дрогнут", назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден "паникер" не вціліє! Усіх до одного снопами повалить!
— Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. "Вперед! Вперед, таку вашу мать!" — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи.
До війни "Служу советскому народу!" кричав, але Вождь, на народ свій дуже розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському.
— Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль "За отвагу" приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль, скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм Радянського Союзу.
Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до "заградотрядів" черга дійшла,— Тукалові хоч у петлю головою.
Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі? Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував?
"За что?" — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив.
А він, порятунок, поруч ходив.
Командир! Той, що подяки йому виголошував.
Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини допер, той поцікавився:
— Пойдешь в надзиратели?
У Луб'янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві зореносній.
Тукало від несподіваних радощів ледь "Служу Советскому Союзу" не гаркнув.
— Тогда запиши адресок... Вызову... Жди...
Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі привіз.
Козирнув, ще й попросив розписатись.
— Вот,— сказав сестрі Тукало.— Москва вызывает. Врагов народа стеречь.
У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі, взули у хромові чоботи.
— Красавец! — похвалив командир.— Жених хоть куда. Невесту ищи.
— Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало.
Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. "Пулеметчица Анка" — так її прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі — ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза.
Анку ж прозвали "пулеметчицей" за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй слово, а вона тобі — десять.
Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку.
А в Анки й квартира недалеко од центру. Й "обратно ж" — провірена. На всіх ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб цінні кадри не потравила.
Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками клацнув:
— Разрешите на вас ожениться?
Пирхнула з несподіванки і "разрешила".
Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. "Девочки" — в Анку, "мальчики" — в Тукала.
Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла їстівного.
Тукало теж роботою був задоволений дуже.
По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них, коли на волі гуляли, й не підступишся. У "Чайках" каталися, міліція честь оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: "Не разговаривать!.. Не оглядываться!.."
А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома.
І форма ж. "Шествует" Тукало вулицею — всяк його оминає.
Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль "За выслугу лет". Дослужився до пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив поверх усіх нагород...
Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він, вам руку потиснувши, сказав неодмінно:
— Благосклонен к вашему расположению.
Почув колись, як один офіцер отак привітав другого. Культура!
II
Вже на пенсію вийшовши, згадав про Галину. Сестру.
Ну, сестру й раніше не забував: переписувався зрідка. Анка страшно боялася, що нав'яжеться — не одчепляться. Навіть матері хоронити не їздив: послав телеграму. Що "соболезнует".
А це Галина прислала чергового листа: кликала в гості. На цілісіньке літо. Залишилась як палець одна на хазяйстві (чоловік помер, син на Далекому Сході), ні до кого й словом обмовитись. "У мене й корівка, і гуси, й гиндики, і курей повен двір, так що буде що їсти і пити",— спокушала сестра.
У Тукала й защеміло на серці. Побувати на "родине", з сестрою обнятися...
Анка спершу — на дибки:
— А сад?
Мали під Москвою земельну ділянку — горобцеві повернутись ніде. Та Анці більше й не треба: кохалася в квітах. Не ділянка — суцільний квітник. Отакенні букети дітям розвозила, що давно вже окремо жили.
— К черту на кулички борща похлебать? Не поеду!
Тукало не борщами-варениками — переконав її іншим.
Дістав чистий аркуш паперу, взяв ручку:
— Слушай сюда...
— Нечего слушать!
— Нет, ты послушай!
Усадовив силоміць, запитав:
— Ты сколько получаешь на пенсию?
— А ты что, не знаешь? — ерепенилась Анка.
— Я спрашиваю: сколько? — підняв голос Тукало.— Спрашиваю — должна отвечать.