Ми втрьох — я, Мишко і Костик — приїхали до піонертабору на день раніше, ніж весь загін. У нас було завдання: прикрасити приміщення до приїзду дітей. Ми самі просили нашого вожатого Вітю послати нас уперед.
Нам дуже хотілося швидше в табір.
Вітя погодився і сам поїхав з нами. Коли ми приїхали, в будинку вже закінчували прибирати. Ми розвішали на стінах плакати, картини, які привезли з собою, потім нарізали з барвистого паперу прапорців, нанизали їх на шворочки і повісили під стелею. Тоді нарвали в полі квітів, наробили з них букетів і розставили на вікнах у банках з водою. Гарно вийшло!
Увечері вожатий Вітя поїхав назад до міста. Марія Максимівна, табірний сторож, яка жила поряд у маленькому будинку, сказала, щоб ми йшли ночувати до неї, але ми не схотіли. Мишко сказав, що ми нічого не боїмось і ночуватимемо самі в будинку. Марія Максимівна пішла, а ми наставили на подвір'ї самовар, сіли на ґаночку й відпочивали.
Хороше було в таборі! Коло самого будинку росла висока горобина, а вздовж паркана — величезні старі липи. На них безліч круглих воронячих гнізд.
Ворони кружляли над липами і голосно каркали. У повітрі гули хрущі. Вони метались у різні боки, налітали на стіни будинку й падали на землю. Мишко підбирав їх і складав у коробочку.
А потім сонечко сховалося за лісом, і хмари на небі спалахнули червоним полум'ям. Так гарно стало! Коли б у мене були фарби, я б одразу намалював картину: вгорі червоні хмари, а внизу наш самовар. А від самовара шугає дим прямо до хмар, як з пароплавної труби.
Потім хмари згасли і стали сірі, неначе гори. Все змінилося навкруги. Нам аж почало здаватися, ніби ми якимсь дивом потрапили в інші краї.
Самовар закипів. Ми перенесли його до кімнати, засвітили лампу й сіли пити чай. У вікно налетіли нічні метелики; вони кружляли навколо лампи, мовби танцювали. Все було якось незвичайно. Тихо так, тільки самовар на столі шумить. Ми сидимо і п'ємо чай, самі собі господарі.
Після чаю Мишко защепнув на гачок двері ще й мотузкою за ручку прив'язав.
— Щоб не залізли розбійники, — каже.
— Не бійся, — кажемо ми, — ніхто не залізе.
— Я не боюся. Так, про всяк випадок. І віконниці треба зачинити.
Ми посміялися з нього, але віконниці зачинили все-таки, про всяк випадок, і стали вкладатися спати. Зсунули троє ліжок докупи, щоб зручніше було розмовляти.
Мишко попросився усередину. Костик каже:
— Ти, либонь, хочеш, щоб розбійники спершу нас повбивали, а тоді тільки за тебе взялися. Ну, гаразд, лягай.
Пустили його всередину. Та він однаково, напевне, боявся: узяв на кухні сокиру й засунув її собі під подушку. Ми з Костиком мало не луснули від сміху.
— Ти тільки нас не зарубай помилково, — кажемо. — А то подумаєш, що ми розбійники, і цюкнеш по голові сокирою.
— Не бійтеся, — каже Мишко, — не цюкну!
Погасили ми лампу і ну в темряві розповідати один одному казки. Спочатку розповів Мишко, потім я, а коли черга дійшла до Костика, він почав якусь довгу страшну казку про чаклунів, про відьом, про чортів і про Кощея Безсмертного. Мишко від страху закутався з головою в ковдру і став просити Костика не розповідати більше цієї казки. А Костик, щоб полякати Мишка, ще кулаками по стіні стукає і каже, ніби це чорти стукають. Мені самому зробилося страшно, і я сказав Костикові, щоб він перестав.
Нарешті Костик угамувався. Мишко заспокоївся і заснув. Стало тихо. Ми з Костиком чомусь довго не могли заснути. Лежимо, прислухаємося, як Мишкові хрущі в коробці шарудять.
— Темно, як у льохові! — сказав Костик.
— Це тому, що віконниці зачинені, — кажу я.
— А все-таки ми хоробрі! Не боїмося самі ночувати! — каже Костик.
Скоро трішечки посвітлішало. Стало видно щілини у віконницях.
— Напевне, вже світанок, — каже Костик. — Тепер ночі зовсім короткі.
— А може, місяць зійшов?
Нарешті я задрімав. Раптом чую крізь сон:
Тук-тук-тук!
Я прокинувся. Мишко й Костик сплять. Я розбудив Костика.
— Хтось стукає, — кажу.
— Хто ж може стукати?
— А ось послухай.
Прислухались ми. Тихо. Потім знову:
Тук-тук-тук!
— У двері стукають, — каже Костик. — Хто ж це?
Почекали ми. Не стукають більше.
"Може, примарилося", — думаємо. Раптом знову:
Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
— Тихіше, — шепоче Костик, — не треба озиватися. Може, постукає й піде.
Почекали. Раптом знову:
Тук-тук-тук! Тра-та-та-та!
— Ах, щоб тебе розірвало! Не йде звідси! — каже Костик.
— Може, це з міста хто-небудь приїхав? — кажу я.
— Навіщо ж так пізно їздити? Почекаємо. Якщо постукає ще, запитаємо.
Чекаємо. Нікого нема.
— Мабуть, пішов, — каже Костик.
Тільки-но ми заспокоїлись, раптом знову:
Тра-та-та-та!
Я підскочив у постелі від несподіванки.
— Ходімо, — кажу, — запитаємо.
— Ходімо.
Підкралися до дверей.
— Хто там? — запитує Костик.
Тихо. Ніхто не відповідає.
— Хто там?
Мовчить.
— Хто там?
Ніякої відповіді.
— Мабуть, пішов, — кажу я.
Вернулись ми назад. Тільки одійшли від дверей:
Тук-тук-тук! Трах-та-тах!
Кинулися ми знову до дверей:
— Хто там?
Мовчить.
— Що він, глухий, чи що? — каже Костик.
Стоїмо ми, прислухаємося. За дверима неначе об стінку хтось-треться.
— Хто там?
Нічого не відповідає.
Одійшли ми від дверей. Раптом знову:
Тук-тук-тук!
Залізли ми на ліжко і дихати боїмося. Сиділи, сиділи — не стукає більше. Полягали. Думаємо, не буде більше стукати.
Тихо. Раптом чуємо — шурхотить по дахові. І раптом по залізу:
Бух-бух-бух! Трах!
— На дах видерся! — прошепотів Костик.
Раптом з другого боку:
Бум-бум-бум! Бах!
— Та тут не один, а двоє! — кажу я. — Що ж це вони, дах розібрати хочуть?
Схопилися ми з ліжок, зачинили двері до сусідньої кімнати, звідки був хід на горище. До дверей стіл приставили і ще одним столом та ліжком підперли. А на дахові все стукають: то один, то другий, то всі разом. І ще третій до них долучився. І знову ще хтось у двері грюкати почав.
— Може, це хто-небудь навмисне, щоб налякати нас, — кажу я.
— Вийти, — каже Костик, — та надавати їм духопеликів, щоб не заважали спати!
— Ще нам, — кажу, — надають. Раптом їх там чоловік з двадцятеро!
— А може, це й не люди!
— А хто ж?
— Чорти які-небудь.
— Облиш, — кажу, — казки розказувати! І без казок страшно!