За таких обставин загін Небогатова 3 лютого рано-вранці покинув свій останній порт і, перемагаючи холодний шторм та великі хвилі, рушив на з'єднання з нами.
Цей адмірал, на протилежність командуючому ескадрою, був людиною іншого складу. Я з ним служив в екіпажі і плавав на одному крейсері, коли він був капітаном 1-го рангу. Добре запам'ятався мені його зовнішній вигляд: повнотілий корпус, одутле обличчя в екземі і коротко підстрижена сива борода, очі великі, трохи витрішкуваті. У флоті його вважали досвідченим адміралом. Він умів притягти до роботи своїх підлеглих, причому досягав цього без крику, без розносу, без бійки. Він був ще не старий, мав усього лише п'ятдесят п'ять років, але матроси прозвали його "дідусем". Тільки через те, що він умів по-людському поводитися з ними, в його загоні під час переходу все уладналося, і не було не тільки бунтів, але й дисциплінарні проступки поступово зменшувались. Цим не могли похвалитись кораблі Рожествен-ського.
В штабі Небогатова флагманським артилеристом виявився вже знайомий нам капітан 2-го рангу Курош. Ті матроси, які служили з ним раніше, ніколи про нього не забудуть. Цілком природно, що, почувши про нього, я насамперед поцікавився, як він тепер ставиться до команди. Виявилось, що він, як і раніше, не від того, щоб калічити матросів, але адмірал не дає йому в цьому волі. Іноді тільки його жилавий кулак несподівано падав на голову якогось комендора, Але до чарки вій в поході пристрастився ще більше, ніж це бувало з ним раніше. З наказу офіцерів, вістові не раз відкачували його водою. Через пияцтво у нього були всякі непорозуміння. Одне з них було найбільш характерне для Куроша.
Це трапилось, коли загін Небогатова пересікав Середземне море. Був ясний ранок, що обіцяв гарну погоду. На броненосці "Николай Ь йшло звичайне вранішнє прибирання. Вахту стояв довготелесий і незграбний лейтенант Іван Єгорович Тімме, прозваний матросами "дядя Ваня". За вахтового офіцера був прапорщик по морській частині Олександр Антонович Шаміє.
Ще чотирнадцятилітнім хлопчиком Шаміє втік з дому і поступив на комерційні кораблі. Мандри по морях та океанах сподобались йому. Він вирішив закінчити мореходні класи. Але після захворювання на тиф зір у нього настільки погіршав, що на іспитах в урядовій комісії він не міг зробити відліку по секстанту. Замість бажаного диплому йому вдалось одержати лише свідоцтво про закінчення мореходних класів по програмі штурмана далекого плавання. Потім він два роки відбував військову повинність матросом у Чорноморському флоті. В цей час у нього дозріла думка підготуватися до екзамену на атестат зрілості і вступити в університет. Через кілька років тяжкого життя всі перешкоди були подолані, і бажання його здійснилось: він став юристом. Тепер це була мужня й рішуча людина. Під час війни з Японією його знов призвали на службу і надали звання прапорщика. Любитель пригод, він сам виявив бажання ввійти в загін Небогатова.
І зараз, відбуваючи вахту, Шаміє повільно ходив по шканцях. Можливо, він згадував юнацькі мрії про водні простори. Зрідка він зупинявся і задумано вдивлявся в морську далечінь, милуючись грою сонячних променів на гребенях невеликих хвиль.
— Олександре Антоновичу, підіть в батарейну палубу і прослідкуйте, як там іде прибирання,— почувся згори голос лейтенанта Тімме, що перехилився через поручні містка.
Шаміє, виведений з задуми, підняв голову і, глянувши крізь пенсне на вахтового начальника, пожартував:
— Я гадаю, що там все гаразд. Гармати ніхто не вкраде. Лейтенант Тімме скипів:
— Прапорщик Шаміє, будьте ласкаві негайно виконати доручений вам наказ!
Шаміє, козирнувши, спустився у батарейну палубу. Матроси кінчали скатувати палубу. Дехто чистив мідяшку, жартуючи між собою.
В напівтемному закутку броненосця хтось схопив прапорщика Шаміє за руку і з матірною лайкою вигукнув:
— А, попався, негіднику! І
Прапорщик від несподіванки здригнувся. В ніс йому ударило горілчаним перегаром. На якусь мить йому здалося, що хтось з команди напав на нього. Потім переляк поступився місцем здивуванню, коли він упізнав у п'яній людині капітана 2-го рангу Куроша, змученого, в матроській сорочці на голім тілі.
— Миколо Парфеновичу, що з вами? — ввічливо спитав Шаміє.
— Я не Микола Парфенович, а матрос! Вб'ю тебе на місці! Матроси, припинивши роботу, розгублено дивилися на цю сцену. Назрівав скандал. Настала тиша, прапорщик підвищив голос:
— А, так, значить, ти матрос? В такому разі сідай у карцер! Покликати мені караульного начальника.
Матроси були раді старатися. Негайно з'явився караульний начальник. Куроша, який продовжував грати взяту на себе роль, відвели в його каюту, розташовану тут же у батарейній палубі. До каюти приставили вартового.
Це було нечуване порушення дисципліни: прапорщик арештував штаб-офіцера, штабного чина. Такому покаранню можна було піддати його тільки з височайшого повеління, а в окремому плаванні така прерогативу належить начальникові загону.
Шаміє про цю подію доповів вахтовому начальнику. Лейтенант Тім-ме злякано ухопився за голову і щось забурмотів, не знаючи, як вийти з становища. Він так розгубився, що навіть забув зняти вартового, приставленого до каюти Куроша.
Прапорщик вирішив, всупереч усім правилам, безпосередньо звернутися до адмірала. Небогатое щойно встав. Вістовий доповів йому, що з ним хоче бачитись прапорщик Шаміе у невідкладній справі. Відвідувача негайно прийняли в каюті.
— В чім справа? — спитав Небогатов.
— Дозвольте, ваше превосходительство, звернутись до вас не як до начальника загону, а просто як до Миколи Івановича Небогатова.
Розгубившись, адмірал сів на стілець і заговорив:
— Та сідайте, голубчику. Щось трапилось? Шаміє розповів увесь епізод з Курошем. Адмірал посміхнувся.
— Так, так, значить, арештували штаб-офіцера. Ну й шпак... Гм... Насамперед підіть і зніміть вартового, а на вахті можете доповісти, що посадили в каюту Куроша з мого наказу.
Подія закінчилася для всіх нічим.
До Індійського океану Небогатов дійшов тим самим маршрутом, яким ішов адмірал Фелькерзам,— через Суецький канал і Червоне море. А потім, не заходячи в Носсі-Бе, попрямував до Зондських островів. Під час переходу, наскільки дозволяв час, на його кораблях люди займались артилерійським навчанням, практикувалися з далекомірами. Двічі проводились бойові стрільби по щитах, причому перша стрільба дала дуже погані наслідки, друга пройшла трохи краще. Вночі завжди йшли без вогнів, чого у нас, на жаль, не було.