Чи правильно вчинив Рожественський, розчленувавши свою ескадру?
Наші офіцери висловлювалися з цього приводу по-різному. Дехто вважав це помилкою: японці можуть вислати загін сильних крейсерів і розбити кораблі Фелькерзама, а тоді й іншим нашим суднам нічого не залишиться робити, як тільки повернутися в Росію. Інші заперечували, кажучи, що японці не наважаться відійти так далеко від своєї бази. Але, очевидно, ніхто з нас не Міг як слід розібратися в міркуваннях командуючого.
Плавуча майстерня "Камчатка", що своїми телеграмами внесла такий переполох в ескадру, тепер стояла перед нами ціла і неушкоджена. Від матросів та вільнонайманих майстрових з неї ми дізналися, що у них в ніч проти 9 жовтня панузало таке ж безладдя, як і в нас
Почали вантажити вугілля. Але посвіжів східний вітер, наступаючи на нас з відкритого боку бухти. На грот-щоглах військових суден затріпотіли довгі косиці вимпелів. А вночі розгулявся шторм, здіймаючи великі хвилі. Німецькі вугільні пароплави, пришвартовані до броненосців, м'яли свої борти, загрожуючи пошкодженнями і нашим кораблям. Тимчасово вантаження вугілля було припинено.
Ніч, похмуро-темна і виюча, спустилася рано. Місто освітилося вогнями. Броненосець, похитуючись, скреготів залізом якірних канатів. Я довго сидів на баку, біля ґнота, почуваючи невимовну тугу, що роз'їдала серце, наче сіль свіжу рану. Тут же, спалахуючи цигарками або самокрутками, сиділи матроси. І всі ми з заздрістю, як звірі з клітки, дивились на африканський берег, що так привабливо виблискував вогнями. Яке життя тепер тече там на суші, в кам'яних будинках, в світлих кімнатах?
Хтось зітхнув:
— Не пускають нас у місто. Інші відразу ж підхопили:
— Там у ресторанах, мабуть, музика грає, публіка веселиться.
— Чого їм не веселитися, коли вони на війну не йдуть?
— Закохані цілуються.
— У деяких наших вдома залишилися жінки. їх, мабуть, тепер теж хто-небудь цілує,— додав кочегар Бакланов.
У відповідь на це один матрос, ні до кого не звертаючись, міцно і злісно вилаявся.
Слухаючи товаришів, я думав: наскільки ж тепер берегові жителі щасливіші за нас! Здавалося, ми вже ніколи більше не сидітимемо в світлій кімнаті і не розмовлятимемо з близькими людьми, не думаючи про війну. Перед нами величезні переходи морями та океанами, безконечні вантаження вугілля під незвичною спекою тропіків, денні і нічні тривоги, всілякі митарства, бурі у водних просторах і хвилювання в душі. І все це ми будемо терпііи, можливо, тільки для того, щоб, зустрівшися з ворогом, загинути в морській безодні, навіть не знаючи за що. Скажуть — цього вимагає нація. Але ж нація — це я і гальванер Альференко, боцман Воєводін і кочегар Бакланов, офіцери і матроси, робітники і селяни; це народ, зв'язаний між собою не тільки територією, але й спільністю походження, звичаїв і політичною історією. Хіба нас і наших родичів питали, чи потрібна війна з Японією? її затіяли купка пройдисвітів і титулованих осіб, не зважаючи на інтереси народу і маїрчи на меті лише свою користь. Такі думки приходили в голову не мені одному, а багатьом морякам, що плавали на 2-й ескадрі. В той же час при згадці про велику і далеку батьківщину наші серця переповнювались гіркотою і образою за її ганьбу й поразку. Ми були схожі на дітей, безсовісний вітчим яких віддав на поталу їхню рідну матір. Як діти, ми були безправні і безсилі. Ми могли тільки глибше любити спільну стражденну свою матір і таїти в собі ще більш непримиренну ненависть до негідника вітчима.
Повз нас обережно, наче підкрадаючись до когось, пройшов офіцер. Матроси впізнали в ньому лейтенанта, який дістав від них прізвисько Вредний. Він ніколи не кричав на нас, не лаяв останніми словами, не бився, як це робили інші. Розмовляв з нижніми чинами тихо й ласкаво, з приклеєною усмішкою на червонощокому і широкому обличчі. І все-таки він цілком виправдував дане йому прізвисько: матрос, що проштрафився перед ним, пощади не просив. З якоюсь крижаною тупістю він зневажав своїх підлеглих, і коли визначав їм кару, то робив це безпристрасно, немов крамар, що оголошує ціну на товар за прейскурантом.
Через вістових ми знали, що в кают-компанії він більше за всіх домагався того, щоб якомога суворіше ставитися до команди, і багато разів сперечався з старшим офіцером Сидоровим, вважаючи, що він ставиться до нас надто ліберально. У нього була постійна звичка — підійти до купки матросів непомітно і підслухати, про що говорять. І тепер, прийшовши на бак, він зупинився і наставив вухо в наш бік.
Матроси відразу ж звернули розмову на тему про веселі будинки. А це, з його точки зору, означало, що ніяких неблагонадійних думок у них нема.
Вредний постояв трохи і пішов.
— За що він так ненавидить нас? — спитав один з матросів. Гальванер Козирєв відповів:
— Значить, якась причина є. Він і на березі був такий самий. І розповів нам про цей випадок.
Козирєв служив з ним в одному флотському екіпажі. Коли Вредний лишався на ніч вартовим по екіпажу, то вранці обов'язково кілька матросів попадали в карцер. Ще до побудки команди при ньому в канцелярії уже стояли напоготові горніст і барабанщик. Тільки-но надворі лунали звуки горна, він відразу ж ішов обходом по всіх ротах екіпажу в супроводі мовчазного горніста і барабанщика. Отут і починалась забава. Якийсь унтер, незважаючи на те, що побудка команди уже була, все ще спав на своїй койці. Цього тільки й треба було лейтенанту Вредному. Він підкрадався до цієї койки, ставив у головах горніста і барабанщика і подавав їм рукою знак — починай! Від дикої музики над самим вухом винний, часом без кальсонів, часом зовсім голий, схоплювався, як блискавка. Дурнішого або навіть ідіотського виразу на обличчі, ніж у такої людини, навряд чи можна було ще десь побачити. Перед ним, надсаджуючись, горлав горніст, гримів барабан і стояв у золотих погонах при шаблі вартовий офіцер, самовдоволено усміхаючись і з легким поклоном примовляючи:
— Прошу, на три доби, на три доби.
Що це — якась мара? Винуватий нічого не розумів і стояв на своїй койці на весь зріст, вирячивши очі, з таким розгубленим виглядом, ніби його вдарили по голові поліном. А головне — він не знав, що йому робити далі: чи бігти з камери, чи віддавати честь, чи стояти струнко, чи почати одягатися, щоб швидше прикрити свою голизну.