— От у чому справа, голубчику. Нас несподівано можуть наздогнати японці. А я не віддам їм свого міноносця. Нехай краще загине. Тому на всякий випадок треба приготувати міноносець до висадження в повітря. Візьмись одразу за цю справу. Проведи проводи з патронного погреба до кают-компанії і прилаштуй мені кнопку. Як тільки з'явиться ворог, я натисну на кнопку, щоб виконати наш останній обов'язок. Ну, берись до діла.
— Єсть, ваше,високоблагородіє.
Руднєв витлумачив мотиви командира по-своєму і, покінчивши з роботою, розповів по секрету про це своєму приятелю, трюмному квартирмейстеру Волкову.
— А тепер помізкуй, для чого він це затіяв,— додав Руднєв.
— Ну? — спитав Волков, стримуючи своє хвилювання.
— Бояться офіцери, а найбільше сам командир, що ми їх за борт викинемо. А японці* тут зовсім ні при чім. Та хіба такий боягузливий командир висадить в повітря своє судно? А втім, і я не ликом шитий. Проводи я провів і кнопку зробив, а струм з'єднати він однаково не зможе.
— Молодець, друже! — похвалив Волков.— Правильно зробив. І команда тобі подякує.
Вранці 20 травня туман зник, як каламутний сон. Заголубіло безхмарне небо, розширився горизонт. Морська поверхня, по якій блискотливими брижами розсипався легкий вітер, стала схожа на синій шовк, гаптований золотом сонячних бліків. Безмежний простір сповнився блиском сліпучих барв. З'явилися чайки, порадувавши мимовільних блукачів звісткою про близькість землі. Але "Бодрый", закачуючи команду, все ще перебував у своєму страшному дрейфі. Нічого не змінилося на краще. Від нестачі харчів і прісної води, від безсонних ночей і гірких дум люди змарніли, зробилися мляві, немов зненацька прийшла до них дряхла старість. І все ж вони не переставали запалими очима стежити за горизонтом..
— Дивіться! Дивітьсяі Що це таке? — не то радісно, не то тривожно вигукнув один з матросів, показуючи рукою в сяючу далечінь.
Голови людей одразу повернулися в напрямі руки. Вигуки повторилися іншими на різні голоси. На горизонті, наближаючись, виростали дві білих бездимних плями. Минали напружені хвилини, висловлювалися всілякі припущення. Поки ясно, як на акварелі, не побачили напнуті паруси. Це були дві китайських джонки. Гнані легким вітром, вони, здавалося, тримали курс прямо на міноносець, несучи змученим морякам порятунок. Але незабаром з тривогою помітили, що джонки проходять повз них. На "Бодрому" підняли сигнал біди. З палуби, з грот-щогли, з містка матроси помахами рук і кашкетів намагалися підізвати їх до себе, а вони не звертали на це уваги. Хтось голосно заволав:
— Манза... Манза...
І тоді всі матроси і офіцери, не виключаючи й самого командира, підхопили це слово і хоч не розуміли, що воно означає, але якомога голосніше вигукували його на всі лади. Це було схоже на різноголосий зойк горя й відчаю, немов у цю хвилину в кожної людини на міноносці відбирали життя. Але джонки на сигнал і крики ніяк не відгукувалися. Комендор Смолін звернувся до командира з проханням:
— Дозвольте, ваше високоблагородіе, спустити вельбот. Ми одразу ж одну джонку захопимо на дрова. Раз вони не хочуть допомогти нам добровільно, то і нам нема чого з ними панькатись.
Командир Іванов сказав:
— Ми не пірати. Не можна цього робити. Скоріше бити ринду. Прискорено і тривожно задзвонив судновий дзвін. Прогриміли два
холостих постріли з кормової гармати. Не допомогло і це. Джонки, віддаляючись на вест, повільно зникли в просторі моря.
На "Бодрому" затихли, але не надовго. За короткий час один за одним з'явилися два парусники. Але й вони, незважаючи на сигнали, крик і холості постріли з міноносця, що застиг на якорі, не наблизились до нього і без відповіді пішли своїм шляхом. Російський андріївський прапор, очевидно, лякав китайців.
В попередні дні для камбуза, щоб приготувати обід, палили ізоляцію кочегарних перебірок від нагрівання і здирали тріски з обшивки бортів. А тепер і це скінчилося. Матроси взяли з кают-компанії три стільці і передали їх кокові Назарову.
— Пали! А завтра офіцерський диван піде на опалення.
Опівдні, встановивши висоту сонця, визначили своє місце в морі — до маяка "Шавейшан" залишилось шістдесят п'ять миль. Потрібно близько десяти сприятливих днів, щоб пройти, користуючись тільки припливною течією, таку відстань. За. цей час багато хто з команди буде викинутий за борт. Але може статися така зустрічна буря, під натиском якої міноносець не втримається навіть на двох якорях,— його відкине від берега на кілька десятків миль. Тоді, у кращому випадку, одержавши про нього відомості від китайців, японці розшукають і візьмуть в полон частину команди, яка залишиться в живих, в гіршому — мертвий корабель з мертвим екіпажем буде довго носитись в морському просторі. Про це тепер говорили матроси. Один з них зробив висновок:
— Як видно, без людожерства не обійтись.
— Так, за жеребком будемо їсти один одного,— похмуро додав інший.
Від цієї страшної думки, перезирнувшись, матроси замовкли, і в зловісній тиші пролунав гучний голос мінера Осадченка:
— Навіщо за жеребком? З командира почнемо! Через нього ми всі страждаємо. З усіх офіцерів він найжирніший. Його першого порубаємо на котлети.
— Правильно! — роздратовано обізвались інші голоси.— А далі піде дехто й без усякого жеребка!
Командир Іванов, почувши це, зблід і мовчки спустився в кают-компанію.
З цього дня вирішили видавати прісної води по одній склянці на людину.
На вечір посвіжів вітер, знялися хвилі. Міноносець, гойдаючись, скрипів канатом і ледве втримувався на якорі. Команда була у відчаї. Офіцери, боячись нападу, замкнулись у кают-компанії і перестали виходити на верхню палубу. Матросів полишили на самих себе, і вони що хотіли, те й робили. Одні з них за своїм бажанням стежили за горизонтом, інші, немов чимось отруєні, сонно сиділи або валялися в приміщеннях, дехто безцільно, як лунатики, вештався по кораблю. Інколи хто-небудь запитував:
— За що гинемо?
Цього було досить, щоб ударити, немов бичем, по нервах команди. Починався галас, супроводжуваний страшенною лайкою. Проклинаючи всіх царів і богів, погрожували кают-компанії. Але довго лютувати у виснажених людей не вистачало енергії — злоба спадала, і наставало затишшя. І знову можна було почути мирний, як у сільській церкві, вигук: