— Міноносець під кормою! — раптом закричали разом кілька чоловік.
Седов відчув, як площадка містка висмикнулася з-під його ніг — він покотився сторчма, йому здалося, що розсунулось море і заревла сама безодня, потрясаючи ніч. Одночасно піднявся броненосець і затремтів, як на ресорах. Якийсь час старший сигнальник лежав нерухомо. І тільки після того, як схопився, він знову став мислити, розрізняти предмети, чути крики людей і гуркотіння гармат. Перед його очима мічман Верховський, схопивши рятувальний круг, кинувся за борт, подаючи приклад і деяким матросам.
— Стривайте! Що ви робите? Корабель ще плаває! — голосно загорлав рульовий Михайлов, намагаючись заспокоїти людей.
— Не авралити! До гармат! Комендори, до гармат! — розмахуючи руками, голосно командував старший офіцер Дуркін.
Поволі галас почав стихати. Пробили водну тривогу. Начальству з трудом удалось установити якийсь порядок і змусити людей зайняти свої місця за судновим розписом. Почали з'ясовувати, які пошкодження заподіяні міною: була зруйнована підводна частина правого борту корми, але руль і гвинти діяли справно. З містка було віддано розпорядження зупинити машини і підвести пластир під пробоїну.
Командира Фітінгофа з операційного пункту перенесли в бойову рубку.
— Даремно стараєтесь,— слабо заговорив він, побачивши навколо себе офіцерів.— Години через дві я однаково помру. Себе рятуйте, а мене залиште на кораблі.
Сєдов, отямившись від першого струсу, пішов на корму подивитися, що там робиться. Найбільше вразило його те, що він не побачив корми: вона по саму 12-дюймову башту заглибилась у море. Хвилі, важко плескаючи, перекочувалися через ют. І все ж таки люди намагались виручити свій броненосець з біди. Чоловік з сорок матросів, керованих кількома офіцерами, возилися з двома важкими брезентовими пласти-рами. При світлі переносних електричних лампочок один брезент розгорнули і, обережно ступаючи по залитій палубі, потягли його до проломленого борту.
— Постарайтесь, братці, інакше загинемо,— умовляли офіцери своїх підлеглих.
Але матроси й самі розуміли це і працювали скільки було сили. Один з них зірвався за борт і загорлав несамовитим голосом. В ту ж хвилину набігла сильна хвиля,, підхопила брезент, а разом з ним сім чи вісім чоловік. За кормою пролунали зойки потопаючих. Уцілілі нічим не могли допомогти своїм товаришам і безнадійно дивилися в пітьму, звідки неслися несамовиті крики.
Боцман вибухнув лайкою:
— Роззяви, чорт би вас узяв... Упустили брезент... Монахи,, а не матроси...
Сєдов порадив:
— Треба кинути "їм рятувальні засоби.
В одну мить полетіли в море койки з корковими матрацами.
Знову взялися до роботи. Але всі старання були марні: змило хвилями ще кілька чоловік, а пробоїна, як і раніш, лишалася без підведеного пластиру. Знову почалися мінні атаки. Довелося відмовитися від розпочатої справи і дати хід вперед.
"Наварин", здригнувшись, наче виходячи з задумливості, рушив з місця і пішов лише чотиривузловим ходом, прямуючи до корейського берега.
Сєдов повернувся на місток і почав стежити за діями японських міноносців. Щоразу, коли накреслювалися в темряві їхні обриси, завмирало серце. На лихо, вибух підірвав у команді всяку впевненість, людей охопив розпач, стріляти стали погано, майже не цілячись, а багато хто покинув свої гармати. У снастях підвивав вітер, за бортами чулися сплески хвиль, впливаючи на душу, як похоронна музика. Кругом, загрожуючи смертю, носились міноносці, і даремно було сподіватися звідкись допомоги. Вони ставали все настирливіші, нападали на броненосець з правого боку і з лівого, випускали міни, стріляли з дрібних гармат, кулеметів і навіть рушниць. Видимо, вони вирішили будь-що покінчити з ним.
Осколком зачепило голову Седову. Кров полилася йому за комір сорочки, він побіг в операційний пункт на перев'язку. Але тільки він встиг спуститися в жилу палубу, як розлігся другий мінний вибух з правого борту, посередині корабля.
Через пробоїну з могутнім натиском ринула всередину судна вода, мішаючи свій рев з криками людей, і забурхала по палубах, попадаючи в кочегарку, порохові погреби та інші відділення. Електричне світло погасло. В непроглядній пітьмі металися матроси і офіцери, стикалися один з одним і розбивали голови. Багато хто, блукаючи між перебірками, не знали, де знайти вихід. Дехто провалювався у люки і ламав собі кістки. Не можна було зробити і кількох кроків, щоб не попасти в яку-небудь западню. Розпачливі зойки, пригнічуючи розум, лунали з нижніх і верхніх приміщень з усіх боків. Здавалося, кричав від болю сам корабель.
Седов, почуваючи сухість і гіркоту в горлі, кілька разів падав, перш ніж добрався до виходу. Перший трап він пробіг швидко, а на другому стовпилося стільки людей, що неможливо було пробитися наперед. Кожен, напружуючи останні сили, старався вибігти на верхню палубу швидше за інших. Спонукувані інстинктом самозбереження, всі лізли один на одного, давлячи і збиваючи під ноги слабосилих, і билися, наче риба в неводі, пригнаному до берега.
— О, дияволи, виходьте! — кричали задні на передніх, натискаючи на них до болю в ребрах, били їх по головах кулаками.
— Дайте дорогу! Мене пропустіть! Я — офіцер! — шалено наказував хтось, задихаючись від тіл, що навалилися на нього, але його ніхто не слухав.
Седов не міг пробитися до виходу. Здавалося, що йому вже не врятуватися. Несподівано зухвала думка майнула в його свідбмості. Він відступив кроків два назад, зробив великий стрибок і, скочивши на плечі товаришів, почав швидко підійматися нагору, хапаючись за їхні голови. На верхніх приступцях трапа його затримали чиїсь руки. Посипались удари в обличчя і боки, хтось боляче вп'явся зубами в ногу. Зібравши останні сили, він рвонувся вперед з таким поривом, що змусив передні ряди розсунутися, і відразу опинився на свободі. Він негайно попрямував до бойової рубки.
На містку Седов зустрівся з рульовим Михайловим, що дав йому корковий матрац. Тут метушились офіцери й матроси. Обв'язуючи себе матрацами або корковими нагрудниками, запасаючись рятувальними кругами, всі галасували і не слухали один одного. Одні з начальства пропонували підвести пластир під нову пробоїну, інші — пустити в роботу турбіни, гадаючи, що можна ще викачати воду. Судновий священик, тримаючи в правій руці хрест, а в лівій — матроську койку, стояв на колінах і молився вголос темному небу. Про врятування капітана 1-го рангу Фітінгофа, який лежав у бойовій рубці, ніхто вже не думав.