Пройшла ще ніч. О четвертій годині ранку за обчисленням корабель повинен був перебувати на широті 42° 58' нордовій і довготі 149° 32' остовій. Командир Трегубов був певний, що наблизився до протоки Фріза між островами Уруп та Ітуруп Курильського пасма. Він розпорядився лягти на курс норд-вест 17°. Туман густішав. Людям з містка нічого не було видно навколо, крім хисткої сірої мли. Носова і кормова частини корабля, окутані туманом, зникли з очей, наче розтанули. Здавалося, що від усього судна залишився тільки місток з трьома чоловіками, і пливе він з ними в таємничу невідомість. Командир, старший офіцер і рульовий більше тепер скидалися на повітроплавців, ніж на моряків, ніби перебували вони не на містку, а в гондолі повітряної кулі, що пробивається високо над морем крізь товщу густих хмар. Командир то підіймався навшпиньки, як це буває з людиною, яка силкується подивитися з-за простінка, то присідав навпочіпки, намагаючись хоч що-небудь розгледіти попереду, але суцільна сіра пелена була непрониклива. Такого густого і постійного туману не можна більше зустріти ніде на всій земній кулі. Це феноменальне явище природи пояснюється тим, що біля Курильського пасма стикаються дві течії: тепла з боку Японії, холодна з боку Охотського моря.
Якби подивитися на пароплав збоку, він здався б блукаючим привидом. У цій мішанині водяних випарів не було видно людей і не чулися їхні голоси. На верхній палубі було мертво.
Командир, бажаючи перевірити, чи перебуває той, що дивиться вперед, на своєму посту, зарепетував, наче від болю, на одчайдушно високій ноті.
— На баку!
— Єсть на баку, ваше благородіє! — глухо почулося у відповідь з носової палуби.
— Не ловити гав! Пильно дивитися вперед!
— Стараюся, ваше благородіє! А тільки нічого роздивитись неможливо. Такий густий туман, наче в мильну піну пірнули.
Матрос, що дивився вперед, був на самому носі судна,, але здавалося, що він перегукується з командиром з безодні.
Часом, щоб по глибині визначити своє місце, стопорили машину і кидали дии-лот, випускаючи його до ста сажнів. Морське дно залишилося недосяжним. І лише біля восьмої години ранку досягли глибини — п'ятдесят сажнів. Зменшили хід до малого. Почали давати свистки, сподіваючись почути луну від берегів. З боку лівого кра.мбола почувся відгомін, наче відгукнулось інше судно. Це означало, що в цьому напрямі є якась скеля, що відбиває звук свистків. Командир наказав узяти курс правіше на шість градусів. Дав знову свистки, і луна почала відходити до лівого траверза. Але дивно було, що разом з цим почали зменшуватися глибина і брижі. Подув вітер, але туману він розігнати не міг. Тільки на короткий час в розриві імли з'явилася тьмяна світла пляма замість сонця. В цей момент моряки побачили над кораблем буревісників і чайок. Вони ширяли низько, а це було ознакою близькості берегів. Але так продовжувалось недовго. Знову накотився вал туману, і зовсім пропала будь-яка видимість. На містку, де зійшлися три стройові прапорщики, з кожною хвилиною наростала тривога. їх дуже непокоїли свистки свого пароплава — а що, як почують японці, які, мабуть, блокують протоки. Краще було б пройти безшумно, але, з другого боку, була небезпека наскочити на скелі. Свистки продовжувалися, і луна на них відгукувалася вже з усіх боків. Було таке враження, наче "Олдгамія" оточена ворожими суднами. Офіцери нервували.
Але ось від лотових почали доноситися на місток втішні вигуки про результати промірювання глибини моря:
— Шістдесяті
— Вісімдесяті
Командир зняв кашкета, погладив самого себе по темно-русявому волоссі, як гладять хлопчика по голові за хорошу поведінку або кмітливість, і побожно перехрестився. Обернувшись до повеселілих офіцерів, він спокійно, з полегшеним зітханням, промовив:
— Слава тобі господи! Здається, проскочили в Охотське море. Він надів кашкет і впевненим голосом скомандував у машину:
— Повний вперед!
Сильніше запрацювали машини, і пожвавішали люди на містку. А старший офіцер Лейман, що стояв з командиром, навіть пожартував:
— Ну ось, Андрію Сергійовичу, як добре все кінчилось! Виходить, що даремно хвилювались. Не такий страшний чорт, як його малюють.
Але тут, різко перебиваючи жарти Леймана, пролунав тривожний вигук того, хто дивився вперед:
— По носу чую буруни! Сильно шумить!
Від цих слів люди на містку заціпеніли, потім командир, вибухнувши лайкою, наказав — дати повний хід назад і покласти ліво руля. Поки цей наказ виконували, пароплав продовжував іти вперед — назустріч своїй загибелі. Хоч який густий був туман, але і офіцери з містка могли тепер розгледіти буруни, що пінились. Виразно долітали гучні сплески хвиль, що билися об каміння. І зараз же люди похитнулись від поштовху, судно заскреготіло днищем, проповзаючи по шершавому каменистому грунті, і зупинилось.
— Повний назад! — продовжував кричати командир в машину. Але корабель, накренившись на правий борт і трохи піднявши ніс, не
корився волі людей. Після деякого замішання, під час якого люди безпомічно метушилися по судну, були вжиті заходи для врятування "Олдгамії".
Для осадки корми почали наповнювати баластну цистерну водою і для полегшення носу—викидати за борт дерев'яні ящики з гасовими бляшанками. В бік корми завезли два верни — в тридцять і вісімдесят пудів, потім їх вибирали лебідкою і одночасно працювала машина, даючи повний задній хід. Але "Олдгамія" не рухалася з місця.
Опівдні туман порідшав. Зліва позначилися скелі, покриті снігом, що височіли перед судном, наче білі чудиська. Деякі вершини гір підіймались більш ніж на версту над рівнем моря. Підніжжя скель заросли чагарником. Людям хотілося скоріш визволити корабель з цієї похмурої западні, і.вони без підганянь старанно працювали. В цьому важкому авралі пліч-о-пліч з матросами працювали і офіцери, і навіть сам командир. Була надія, що о четвертій годині вечора повний приплив води трохи підійме судно, і його легше буде зняти з мілини.
Але надія ця не справдилась. На всю силу запрацювала машина. Від напруження корабель тремтів бортами, наче сам розумів весь жах свого становища і намагався зірватися з припону. Не допоміг і приплив. Люди повечеряли, трохи відпочили і знову взялися за роботу. Вона не припинялася до півночі.