брижилося під південним небом, віяло тишею і миром, але душа була неспокійна. Сірі очі впивалися у зникаючий крейсер. Що робити далі? Лишатися в морі на самотньому міноносці, що перетворився в інваліда,— це значить приректи себе і всіх своїх підлеглих на марну жертву. Ні, треба вжити рішучих заходів. Командир викликав на місток інже-нер-механіка, поручика Даниленка, і, тамуючи внутрішнє хвилювання, заговорив сухо, тоном владного начальника:
— Чи думаєте ви, поручику, що при такому стані механізмів, навіть маючи досить вугілля, ми можемо дійти до Владивостока? Для ясності я поставлю питання інакше: чи варто нам затримувати "Донского" для вантаження вугілля, чи це буде даремне зволікання часу? Я прошу вас дати мені на це точну відповідь.
Даниленко, невмитий, спітнілий, з замурзаним обличчям, в засмальцьованій куртці, втомлено глянув на командира.
— Сумніваюсь^ пане капітан 2-го рангу, щоб машина без перебирання рухомих частин витримала. Що ж до котлів, то вони вже почали здавати. Один з них, номер четвертий, довелося виключити, бо він почав дуже протікати по швах парового колектора.
Діставши таку відповідь, командир негайно розпорядився скликати військову раду. У ній брали участь всі офіцери — свої і ослябські. Після недовгих обговорень прийшли до одноголосного рішення, яке суворо говорило в своїй кінцевій частині, що всім людям треба переправитися на "Донской", а міноносець, щоб він не дістався ворогові, слід пустити на дно.
Хвилини через дві хльоснув усіх уривчастий викрик командира:
— Підняти сигнал: "Терплю біду"!
Під сумні погляди офіцерів і команди два прапори "З.Б.", розгортаючись на тонкому фалі, понеслися вгору, до вершини фок-щогли. В цих кольорових полотнищах, що маяли в синьому повітрі, був присуд міноносцеві, останній мовчазний заклик до супутника, що віддалявся. Всі мовчали... Командир нервово скуб русяву борідку. Обличчя його стало нерухомим і жорстким.
"Донской" повеинув назад і, поступово зменшуючи хід, зупинився. "Буйный" пристав до його борту. Після коротких переговорів Коломейцева з капітаном 1-го рангу Лебедєвим почалася переправа людей з міноносця на крейсер.
Це сталося на початку дванадцятої години.
Міноносець спорожнів. На ньому лишилися тільки троє: командир Коломейцев, лейтенант Вурм і кондуктор Тюлькін. Вони повинні були приготувати його до висадження в повітря. Крейсер спустив катер, щоб потім забрати цих людей назад до себе на борт, і відійшов на деяку відстань. Але висадження в повітря не вдалося. Тоді, щоб не гаяти часу, вирішили потопити міноносець снарядами.
Командир із своїми помічниками перебрався на "Донской". Комендори зарядили шестидюймову гармату. Обидва кораблі стояли нерухомо, на відстані один від одного в півтора кабельтових. Пролунав перший постріл. Не влучив! Другий і третій раз рявкнула гармата. "Буйный" лишався цілим і неушкодженим.
Серед команди чувся гомін:
— Ех, горе-коменлори!
— Адже плювком можна дістати, а з гармати не влучають!
— Так, ніби хтось заворожив міноносець.
— Чи, може, очі косі у комендорів?
Командир Лебедев, що стежив з містка за стрільбою, почував себе ніяково, нервував, і, нарешті, коли промахнулися в четвертий і п'ятий раз, сердито вигукнув:
— Неподобство! Ганьба! Якесь прокляття висить над нашим флотом! Все це — результат того, що ми займалися не тим, чим треба.
Старший офіцер Блохін пояснив:
— Я не один раз сперечався з нашими спеціалістами, доводив їм, що вони неправильно навчають свою команду...
Командир перебив його:
— Справа не в окремих спеціалістах. Треба дивитися глибше. Вся організація служби в нашому флоті ні к чорту не годиться.
Шостим і сьомим пострілами зачепили міноносець і тільки восьмим влучили в його носову частину. "Буйный" повільно став занурюватися носом, а потім раптом став на "попа", гвинтами догори, і з піднятими кормовим та стеньговим прапорами швидко пішов під воду. Склалось таке враження, наче він, не бажаючи більше мучитися, навмисно пір? нув на дно34.
Після генерального бою ця стрільба по міноносцю якось зразу відкрила багатьом очі. Незначний випадок розкривав усю суть нашого відсталого флоту, де люди займались більше парадами, ніж бойовою підготовкою. Серед білого дня ми не могли влучити з одного пострілу в предмет, який був на такій близькій відстані і стояв нерухомо. Такі були артилеристи з школи, створеної Рожественським, з школи, на якій цей адмірал зробив собі блискучу кар'єру. Як же можна було вночі розбивати й топити японські міноносці, що розвивали хід до двадцяти п'яти вузлів, або завдавати шкоди їхнім великим кораблям, що проходили на відстані в сорок кабельтових? Ми даремно розкидали снаряди.
"Дмитрий Донской", що залишився сам, знову рушив на північ. Якби він не провозився так довго з "Бедовым" і "Буйным", потративши на них за дві зупинки близько п'яти годин, то, може, йому і пощастило б утекти від ворога. Але ця змушена затримка вирішила його долю інакше.
Ще зранку на горизонті показались ворожі міноносці, які, однак, скоро зникли. Треба було думати, що вони викличуть погоню за російським крейсером. Але "Донскому" нічого не лишалось, як продовжувати своє плавання. Сонце спускалося з полуденної висоти. Давно на крейсері всі пообідали й відпочили. Кінчалося й чаювання. В судновий дзвін пробили чотири склянки. Попереду, на два румби лівіше курсу, відкрився гористий і майже неприступний для суден острів Дажелет, від якого до Владивостока близько чотирьохсот миль. Навкруги нічого підозрілого не було. На кораблі встановилась та втихомиреність, яку нікому не хотілось порушувати. Навіть накази від начальства цромов-
лялись тихим і лагідним голосом. Здавалось, люди на деякий час забули про колишні свої незгоди і тепер являли собою одну дружну сім'ю, об'єднану спільним бажанням — скоріше пристати до рідного берега. Серед матросів потаємна мрія прохоплювалася в окремих фразах:
— Якщо до ночі не зустрінемося з японцями, то можна буде сказати — зостались живі і здорові.
— Ех, тільки б попасти на батьківщину! Впаду на землю, обійму її і розцілую, як матір рідну!
А через дві години у багатьох занило серце.