— Чув я, що з іншими націями ви колись хоробро бились. А проти нас, японців, ви ні на що не здатні. Зразу здали нам чотири броненосці.
— Це не ми, а наш адмірал здав,— відповів один з полонених.
— Якби у нас був інший командуючий, жоден японець не ступив би на палубу російського корабля,— задирливо додав другий.
Унтер-офіцер, скоса поглянувши на росіян, вів далі:
— Духу у вас не вистачає проти Японії. Ми виявились сильнішими за вас. Наразилйсь ви на японські багнети. А на морі й поготів ніхто і ніколи нас не переможе. Знайте це.
Полонені, поступово роздратовуючись, відповідали:
— На ваше щастя, у нас вище начальство нашкодило. А російський народ — це зовсім інше...
Після кожної репліки росіян унтер-офіцер щось пояснював своїм по-японськи. Чи він точно перекладав, чи видумував щось, полонені не знали. Але японці, слухаючи його, єхидно посміхались, показуючи криві зуби. Нарешті, бажаючи, щоб його відразу розуміли свої й полонені, він чванливо й повчально, наче на уроці словесності, заговорив, змішуючи російські і японські слова:
— Японія маленька, але розумна—сакасій. Росія велика, але... як це зветься? Дурна — бакарасій. Ми її всю можемо розгромити — хоге-кі-суру...
— А це подивимось,— з образою заперечили хвалькові полонені.— По-вашому, Росія—бакарасій. Це баковий карась, чи що? Наполеон не рівня вам. та й той зуби собі поламав об цього карася. А ви й поготів...
Переможці, вислухавши переклад свого унтера, вибухнули реготом, злорадно повторюючи між собою:
— Росія бакарасій... бакарасій... Хогекі-суру... Рося...
Російські матроси насупились, похилили голови, найбільше був ображений Йосип Федоров. Сам він не вимовив ні слова, але, бачачи глум ворогів з Росії, запалав такою зненавистю, начебто привселюдно зганьбили його рідну матір. Він повернув голову в бік корми: там, на гафелі, замість андріївського прапора, розвівався прапор Країни сонячного сходу. У нього від образи зарябіло в очах. Відчуваючи судороги на обличчі, він ледве стримував себе, щоб не кинутись на японського унтера. Ось тоді й зародилась у нього думка — хоча б ціною свого життя, але вирвати трофей з рук противника. З цією думкою, що свердлила йому мозок, він похмуро ходив по кораблю до самої півночі.
А тепер, коли корабель, задихаючись від води, валився вже на борт, Федоров раптом згадав, що тут не самі тільки японці. Дві третини нашої команди вони перевели на свої судна, але на "Орле" ще лишилось близько трьохсот чоловік. Японці навряд чи будуть рятувати росіян, які сплять і не знають, що гинуть від руки свого товариша. І сам він не уникне загальної долі. До сліз йому стало жаль своїх, особливо поранених. Його так і поривало закричати:
— Рятуйтесь! Броненосець потопає! Це я винен!..
1 тут же наче хтось збоку поставив перед ним питання:
— А як же японці? Торжествуватимуть?
Ні, він ніяк не може примиритися, щоб рідний корабель був у руках ворога. Для цього він усе зробив. Федоров дістав шматок брезенту, загорнувся в нього і ліг біля дванадцятидюймової башти. Легше було б разом з цією палубою, не прокидаючись, провалитися на морське дно. Проте заснути він не міг. В його збудженій голові змінювались думки, що суперечили одна одній. Він був задоволений, що крен корабля з кожною хвилиною збільшується, одночасно в уяві малювалась страшна картина загибелі своїх людей. Його морозило. Раптом до нього долетіли незвичайні звуки. Крізь брезент Федоров почув, що на верхній палубі все прийшло в швидкий рух. Здавалось, корабель затремтів від тупотіння безлічі ніг — люди поспішно розбігалися у різних. напрямках. Свистки боцманських дудок змішувалися з гортанними вигуками на незрозумілій мові. Ці вигуки зривались на якихось високих верескливих нотах. Можна було подумати, що на палубі зчинилася різанина. Паніка посилювалась, гомін наростав. Для Федорова все це було сигналом того, що справа його не пропала даремно. Він вирішив у думці:
"Почалося..."
Більше він не думав про своїх товаришів. Його палке серце,тріумфувало, що він наостанку помстився японцям за їхній глум над росіянами, за ганьбу Цусіми, за потоплені кораблі й команди. Від хвилювання в грудях відчував напружені поштовхи, що відбивалися в скронях, як удари маятника. Наближалась та мить, коли вже ніхто не врятує корабель від. катастрофи. Федоров міркував, що часу для життя в нього лишилося менше, ніж потрібно було б для того, щоб викурити цигарку.
Але скоро все стихло, і ця тиша дивно занепокоїла його. А головне — броненосець перестав кренитися. Федоров, відкинувши брезент, виглянув і все зрозумів: люди спустилися в трюми. Пригнічений відчаєм, він прохрипів:
— Здогадалися...
Для Федорова настала така мить, яких мало буває в людини, його лякало не наближення смерті, що було б цілком природно, а повернення життя. І це сталося вже після того, як він остаточно і безповоротно приготувався загинути разом з кораблем.
Його мучило питання, як японці дізналися про причину крену? Найімовірніше, на руках у японців були креслення "Орла", здобуті ще раніше через шпигунів. Так чи інакше, але заходи були вжиті: корабель почав вирівнюватись. Значить, японці пустили воду у праві відсіки. А далі їм лишається тільки висушити ці відсіки водовідливними засобами, і аварію буде остаточно усунуто. Не вистачало якихось двох градусів, і "Орел", перекидаючись, сам зарився б назавжди у водяну могилу. При цій думці про нездійснений подвиг Федоров затремтів від люті і, щоб не завити, нестямно, міцно стиснув зубами шматок просоленого брезенту.
ПРАВДА, ЯКІЙ НЕ ХОТІЛОСЬ ВІРИТИ
Мене весь час цікавило питання: в чому ж, однак, була перевага японців? Що вони маневрували краще за нас і, користуючись швидким ходом, займали для своєї ескадри найвигідніше положення, що вони влучно стріляли і що снаряди їхні хоч і не пробивали броні, але спалювали російські судна і справляли разюче враження на психіку особового складу,— про це ми як очевидці дізнались 14 травня під час генеральної битви. А ще що?
Я оглядав броненосець "Асахі". На ньому не було тієї зайвої розкоші, яка обтяжувала наші судна, послаблюючи— їхнє бойове значення. У японців все будо побудовано просто, без всяких витівок, без дерев'яних надбудов на верхній палубі. Тому під час бойової тривоги на броненосці не треба було нічого ні прибирати, ні складати, ні ховати, а це давало змогу прискорити підготовку його до бою. За рахунок зменшення офіцерських кают він збільшив свою артилерію на дві шестидюймові гармати. Впадало в очі особливе обладнання бойової рубки — прорізи її, на противагу нашим, були вузькі і краще забезпечували людей і прилади, що були в ній. Кожна гарматна башта, кожен каземат мали свій далекомір. Гарматні амбразури так добре були захищені, що всередину башти не міг попасти навіть маленький осколок.