Тільки другого дня, 16 травня, надвечір, Юнг почав приходити до пам'яті.
Вістовий Яковлев, людина малописьменна і недалека, потім розповідав про нього:
— Тільки опам'ятався командир, а тут, як на гріх, у двері зазирнули японці. "Це,— питає,— що за люди у нас?" Довелося сказати: "Здались ми, ваше високоблагородіе". А він підвівся вище на подушку та як заплаче! Потім почав мені пояснювати про якийсь земський собор: "Кінчається,— каже,— ганебна війна, і я,— каже,— кінчаюсь. А ти, Максиме, може, засідатимеш у земському соборі". Бачу — все командирове обличчя в сльозах. Жалко мені його. Все-таки він був хороша людина. А про себе думаю — знов почав розумом плутатися. Як же це я буду засідати разом з земськими начальниками та ще в соборі? У нас в селі один тільки земський начальник, та й від нього порятунку нема. Прямо-таки шкуродер. Коли полем їде, за версту від нього звертай. Інакше — розіб'є. Поговорив зі мною командир і знову заплакав. Потім наказує мені покликати лікаря.,.
Розмовляючи з вістовим, Юнг мав, звичайно, на увазі не земських начальників. Замолоду, бувши мічманом, Юнг брав участь у революційному русі. У вісімдесятих роках почались арешти у флоті. Юнга врятувало від тюрми тільки те, що він на той час був у кругосвітньому плаванні.
Але чому ж він тепер, помираючи, раптом надумався просвіщати свого вістового? Очевидно, командирові хотілося хоч чимось винагородити себе перед смертю. Ескадра була розгромлена, а судно, яке він так хоробро захищав, здалося в полон. Для Юнга лишилось одно: повернутися до попередніх, може, давно забутих, ідеалів.
Старший лікар Макаров, відвідавши його, зараз же пішов у судновий лазарет. Там разом з іншими пораненими офіцерами був і молодший штурман, лейтенант Ларіонов. Старший лікар звернувся до нього з проханням:
— От що, Леоніде Васильовичу, командир дізнався від вістового, що ми здалися. Я намагався спростувати це, але він не вірить мені. Просить вас зайти до нього. Заспокойте його. Він зараз при повній свідомості.
Два матроси повели Ларіонова до заразного ізолятора, а всередину він увійшов сам.
Юнг, весь забинтований, напівсидів. Риси його потемнілого обличчя загострились. Права рука була в лубку і прикрита простирадлом, ліва відкинулась і тремтіла. Він пильно подивився голубими очима на Ларіонова і твердим голосом спитав:
— Леоніде, де (ми?
Не можна було брехати другові покійного батька, брехати людині, яка так багато для нього зробила. Адже Ларіонов виріс на його очах. Командир поза службою звертався до нього на "ти", як до свого близького. Юнг тільки тому й покликав його, щоб узнати всю правду. Але правда іноді пече гірше, ніж розпечене залізо. Навіщо ж збільшувати страждання вмираючого? З другого боку, він міг дізнатися про справжній стан корабля не тільки від вістового. І що скаже командир на явну брехню, коли він на власні очі вже бачив японців?
Ларіонов, повагавшись, відповів:
— Ми йдемо до Владивостока. Лишилося сто п'ятдесят миль.
— А чому маємо такий тихий хід?
— Щось "Ушаков" відстає.
— Леоніде, ти не брешеш?
Ларіонов, відчуваючи спазми в горлі, насилу промовив:
— Ну, коли ж я брехав вам, Миколо Вікторовичу?
1, щоб приховати своє збентеження, штурман нагнувся і взяв командира за руку. Вона була холодна, як у мертвого, але все ще тремтіла. Смерть завершувала своє діло.
Командир знав, що і старший лікар Макаров, і штурман Ларіонов обдурюють його, але роблять це тільки з любові до нього. Він не став ловити на брехні близьку йому людину. Навпаки, він ніби повірив у те, що йому говорили, і примиреним голосом попросив:
— Дай мені покурити.
Юнг поквапливо затягся разів зо три папіросою, і вона випала з його тремтячої руки. Агонія тривала недовго. Він застогнав і, ніби щось заперечуючи, покрутив головою. З його грудей вирвалося таке глибоке зітхання, яке буває у людини, що скинула з плечей непомірний тягар, і востаннє він втомлено потягнувся. Обличчя з русявою борідкою, згасаючи, ставало все строгіше і суворіше. Голубі очі, які досі блукали, нерухомо вп'ялися в білу стелю, з напруженням вдивляючись в одну точку, ніби хотіли розгадати якусь таємницю.
Штурман Ларіонов зігнувся і, нервово здригаючись, вийшов з ізолятора.
В здачі корабля командир Юнг ніякої участі не брав. Тому наші офіцери вирішили поховати його в морі. Японці погодились. Другого дня вранці мертве тіло, зашите в парусину, покрите андріївським прапором, з прив'язаним до ніг баластом, було приготовлене до похорону. Воно лежало на дошці біля самого борту юта. На зламаному гафелі майорів трохи спущений прапор Країни сонячного сходу. Після відправлення похорону два матроси підняли один кінець дошки. Японці взяли на караул. Під звуки барабана, що грав похід, під постріли рушниць мертве тіло командира ковзнуло за борт.
Через півгодини японський офіцер вручив Ларіонову, як єдиному штурманові, що лишився на броненосці, невеликий квадратний кусочок картону. На ньому була виписка з вахтового журналу. Виписка вказувала місце похорону командира:
"Широта 35°56МЗ" північна. Довгота 135° 10' східна".
НА ЯПОНСЬКОМУ БРОНЕНОСЦІ "АСАХІ"
Японський паровий катер вів на буксирі три великі баркаси. На одному з них, переповненому російськими матросами, сидів я і близькі мої товариші. Спершу всі мовчали і насторожено позирали на броненосець "Асахі", що маячів попереду. Нас, що були тепер під владою противника, переправляли на нове місце проживання. Що будуть робити з нами далі? Боцман Воєводін зігнувся, ніби вирішував про себе складне завдання. Гальванер Голубєв настійливо ворушив білявими бровами. Кочегар Бакланов, мружачись, загадково посміхався своїм думкам.
Хтось із зітханням промовив:
— Відвоювалися.
Зараз же озвався другий голос:
— Так, поневірялися, поневірялися, а за що? Гальванер Козирєв, труснувши головою, весело сказав:
— Слава тобі, господи: і чужої крові не проливав, і своєї ані краплі не втратив. Пощастило, наче злої тещі спекався. Тепер би додому листа настрочити.
Рульовий квартирмейстер серйозно пробасив:
— Вони тобі, японці ті, настрочать шомполами нижче поперека. Всі глянули на нього злякано.