Броненосець "Орел" більше не належав уже Російській імперії.
Я помчав у машинну майстерню, щоб розповісти інженерові Васильєву про нову подію. Умостившись на токарному верстаті, він міцно спав. Я схопив його за плечі і, звертаючись до нього без "благородія", крикнув:
— Володимире Полієвктовичу!
Він схопився так рвучко, наче його підкинуло електричним струмом. Я, задихався від хвилювання і нічого не міг відразу сказати йому. А він, очевидно, здогадуючись, що сталося щось незвичайне, поквапливо питав:
— Я крізь сон чув стрільбу, чому ж замовкли наші гармати? Чому нема гуркоту від .ворожих снарядів? І що за крики долинають? Може, ми вже тонемо?
Кількома словами я розповів йому про здачу в полон.
Вражений, він широко відкрив карі очі, ніби почув про чудо. Його засмальцьована робоча куртка, одягнена на нічну сорочку, розхристалась. Він швидко почав застібатися і, суворо зсунувши чорні густі брови, заговорив:
— Все скінчилося. Російський імператорський флот розгромлений. Японці стали цілковитими хазяями моря. Здача чотирьох броненосців стала логічним завершенням всієї нашої безглуздої кампанії. На щоглах висить салфетка, на гафелі — ворожий прапор Країни сонячного сходу... Жорстокіший удар для самодержавства важко придумати.
Васильєв попросив мене допомогти йому вибратися нагору. Збуджений, я схопив його на оберемок і майже бігом почав підійматися по уцілілому кормовому трапу.
Лейтенант Вредний, легко поранений, від учорашнього дня не виходив з операційного пункту і тільки тепер з'явився на верхній палубі. Побачивши інженера Васильєва, він заволав:
— Володимире Полієвктовичу! Та що ж це у нас накоїли? Без бою вирішили здатися...
Японський флот, оточивши чотири наші броненосці, наближався до нас дуже обережно. Кільце його кораблів поволі звужувалося. На щоглах раз у раз підіймались якісь сигнали.
На броненосці "Орел" зростало сум'яття. Ті з екіпажу, хто не був на містку, не знали, що буде далі. Одні казали, що корабель топитимуть, інші відкидали це.
З центрального поста піднявся на місток ревізор, лейтенант Бурна-шов. Він запитав у Сидорова:
— Що накажете робити з судновою касою? Крім того, в мене зберігаються секретні папери і шифри.
Сидоров розпорядився:
— Секретні папери і шифри спалити в топці, а гроші роздати офіцерам і команді.
Але ревізор заявив:
— Взяти на себе роздачу казенних грошей я не можу. На мою думку, краще потопити їх.
Сидоров погодився з ним, і вирішено було видати тільки офіцерам по десять фунтів стерлінгів на перші потреби в полоні.
Звичайно флегматичний і неповороткий, ревізор раптом пожвавішав. Через кілька хвилин він вже був у першій кочегарці. Принесені ним пакети в одну мить перетворилися на попіл. З такою ж поквапливістю Бурнашов спустився в центральний пост, куди на час бою поставили грошову скриньку. Там, унизу, крім вартових, було ще кілька чоловік з команди. Ревізор, не кличучи розводящого, сам відсторонив вартового і відкрив скриньку. В судновій касі було понад сімдесят тисяч карбованців російськими і англійськими грошима, не рахуючи економічних та фарбувальних сум, які лежали в окремій шкатулці. Тут-таки були й особисті гроші командира й матросів, здані на схов. Ревізор поквапливо сортував гроші по мішечках, відділяючи золото від срібла й міді. Руки його тремтіли, з м'ясистого й прищуватого обличчя котились краплі поту. Пачки з великими кредитками він запихав собі за пазуху. Матроси зрозуміли, з чому річ, і звернулися до нього з просьбою, щоб він і з ними поділився здобиччю. Ревізор підвів голову і сказав:
— Добре, хлопці, я вам дам потроху грошей, але тільки про це нікому ні слова. За це мені може влетіти від начальства. А коли в команді дізнаються, що я нагородив вас, то від такої юрми тоді не відкараска-єшся.
Матроси одержали гроші нерівномірно,— починаючи від ста карбованців і вище. Рульовому Жирнову, що допомагав ревізорові викидати гроші за борт, дісталося тисяча двісті двадцять п'ять карбованців. Але найбільше довелося ревізорові поділитися з старшим баталером Пятов-ським. що саме наспів.
В результаті за борт полетіли тільки дрібні гроші, а решта грошей із каси, крім тих, що роздали, лишилась у ревізора. Він встиг захопити не менше п'ятдесяти тисяч карбованців. І все ж таки цьому багатому орловському поміщикові така сума здавалася малою. Він забрав собі і пакет з грішми, що належав командирові. А в цей час командир Юнг мучився від смертельних ран і гадки не мав, що його пограбував свій же офіцер 31.
Серед команди почалась деморалізація. Більшість матросів перестала слухатися своїх офіцерів. Командуючий броненосцем Сидоров, помітивши це, наказав мені знищити ром. Я зі своїм юнгою спустився в глибину судна, в ахтерлюк. У нас було в запасі двісті п'ятдесят відер нерозбавленого вісімдесятиградусного рому і понад сто відер сорокаградусного. Ми його випустили з цистерн на палубу, застелену лінолеумом, а з палуби по спеціальних стічних трубах він збігав у трюм. Коли дане мені завдання було вже виконано, в ахтерлюк прибігли матроси, охочі до випивки. Вони накинулись на мене з матірною лайкою:
— Навіщо ти таке добро знищив? За це пришити тебе на місці, та й усе!
— Начальство наказало.
— Нема в нас більше начальства!
Дехто з матросів, ставши навколішки, почав сьорбати калюжки пахучої вологи, що лишилися на лінолеумі. Один поліз в горловину цистерни і зразу задихнувся там. Його витягли звідти мертвого. Більше мені не було потреби лишатися в ахтерлюку. Я перейшов у відділення для сухих продуктів, де в мене був захований під гречаними крупами жмут рукописів: щоденники, подорожні нотатки, начерки для майбутніх творів з морського життя. Я витяг цей жмут, і, трохи повагавшись, вирішив його спалити, щоб він не дістався японцям. Для цього довелось мені піднятися в камбуз. Коли мої зошити запалали в топці, я відчув такий біль, немов частина моєї душі корчилась на вогні. Мене заспокоювало лише одно,— того, що мною написано, я ніколи не забуваю.
Після цього я став вільний від усяких обов'язків і лише ходив по кораблю, спостерігаючи, що роблять інші.
Екіпаж корабля ніяк не міг заспокоїтися і далі хвилювався. Ті близько восьмисот чоловік, які лишилися здоровими, перестали бути організованою силою, підпорядкованою єдиній волі командира. Військові люди швидко перетворювалися в дику юрбу. Меншість журилась, більшість раділа дарованому життю. Чулися безглузді вигуки, матірна лайка, злі жарти. Металися взад і вперед ті, хто не вірив в своє врятування. Словом, як і в усякій юрбі, кожен діяв на свій розсуд.