Коли із своїм загоном він повернувся в рідні води, про нього говорили у флоті:
— Його превосходительство щасливо закінчив свій хрестовий похід. Я не раз бачив Бірільова в повній парадній формі, і мене завжди
вражала безліч нагород. Медалі, ордени, зірки, великі і малі, не вміщаючись на його грудях, розбігались по боках, спускались до стегон. Він весь сяяв, як святкова, багато прибрана ялинка. Молоді офіцери жартували:
— Адмірал Бірільов не так блищить розумом, як своїми зірками. Наша 2-а ескадра, завдаючи йому багато клопоту, нічого не могла
додати до тих нагород, які в нього вже були. Він намагався якомога скоріше позбутися цих суден, забезпечивши їх абиякою матеріальною частиною і зовсім непідготовленим до війни особовим складом. А тут, як на гріх, "Орел" сів на мілину, ніби виявляючи намір зовсім залишитись у Кронштадті.
Адмірал був дуже невдоволений. На палубі, зустрівшись з командиром, він зробив йому сувору догану, заїкаючись при цьому більше, ніж звичайно. А потім, швидко піднявшись на місток, розпорядився:
— Ввв-икк-лик-ати команду і р-р-розгойдати судно!
До двох буксирних пароплавів додали ще кілька, і всі вони тягли броненосець в один бік, щоб зрушити його з місця. Одночасно з цим щось із чотириста матросів по команді з містка шарахались від одного борту до другого. Бились довго, але "Орел" уперто сидів на мілині.
Чи ж могли чотириста чоловік, що важили не більше тридцяти тонн, розгойдати броненосець, водотоннажністю в п'ятнадцять тисяч' тонн? Це було так само безглуздо, як коли б чотириста тарганів надумали розгойдати корито, повне білизни й води. Безглуздість такого розпорядження розуміли матроси і, перебігаючи від одного борту до другого, сміялись:
— Обережніше, хлопці, щоб не перекинути судно!
— Дивіться, наче й справді валиться набік!
— Ой, без війни потонемо!
Один з портових чинів, звертаючись до Бірільова, підказав:
— Ваше превосходительство, мені здається, що така нікчемна вага, як перебігання матросів,, мало вплине на хід справи. Нам не обійтись без землечерпалок. Доведеться дно поглибити.
Обличчя адмірала, холодне й надуте, з суворо стиснутими губами, відразу засяяло.
— Уявіть собі, це саме спало на думку й мені! Я вже п'ять хвилин думаю над цим. Так, ви цілком маєте рацію.
Все портове начальство роз'їхалось.
Боцман Воєводін, зустрівшись зі мною, похмуро буркнув:
— Я так і знав, неодмінно з нами яка-небудь каверза станеться. Так воно і вийшло. Наче нечиста сила переслідує нас.
Матроси вголос висловлювали свої побажання:
— Ех, якби на цілу, зиму засісти тут!
— Авжеж, тоді вскладчину ми замовили б відразу сто молебнів. Ніч спали без тривоги, добре.
Вранці до броненосця підвели три землечерпалки. Вони працювали довкола нього цілий день і всю наступну ніч. На цей раз вжиті заходи
були більш вдалими. На світанку 19 вересня "Орел" знявся з мілини і попрямував у Ревель.
Під похмурим небом дужчав вітер, більшали хвилі. Броненосець, димлячи обома трубами, ішов рівно, не хитаючись. Давно обминули кораблі, що стояли на великому рейді: "Олег" і "Жемчуг", які потім доганятимуть ескадру. Кружляли чайки. Стукали кувалди робітників.
Я довго стояв на кормовому містку, сумно оглядаючись назад, на знайомі береги, на місто, що зникало вдалині. Прощай, Кронштадте! За п'ять років служби я багато пережив у ньому і поганого і хорошого. Там, на Господській вулиці, нашому брату, матросові, дозволяли ходити тільки лівою стороною, наче ми були прокляте плем'я. На воротах парків були прибиті дощечки з ганебними написами: "Нижнім чинам і собакам вхід до парку заборонено". Митарили мене з новобранства, щоб зробити з мене доброго матроса, вірного оборонця царського престолу. Перепадало мені по службі, сидів у карцері, страждав у одиночній камері тюрми за те, що хотів узнати більше, ніж належить нам. І все-таки, якщо вийду живим з майбутньої битви з японцями, я з подякою буду згадувати про це місто. Із села Матвєєвського, з дрімучих лісів і непролазних боліт північної частини Тамбовської губернії, де безліч всякої дичини і звірини, до ведмедів включно, я прийшов у флот наївним хлопцем, справжнім дикуном. І відразу ж почалася гімнастика мозку, шліфування розуму. Не всі офіцери були погані, не всі були жорстокі. Були і такі, від яких, уміючи, при настійному бажанні, можна було мати чималу користь. Але головне полягало в іншому. Спеціальні курси баталерів, техніка кораблів, плавання по морях, будова портів, недільна школа, дружба з розвиненими і свідомими товаришами, знайомство зі студентами, читання нелегальної літератури — все це було для мене надзвичайно нове, все це збагачувало розум і змушувало дивитися на життя по-іншому.
Згадалося минуле.
Два роки тому, діставши двотижневу відпустку, я поїхав додому на побивку. Це було ранньої осені, коли зелень уже почала покриватися багрянцем і золотом. Моя поява вдома була святом і для мене, і для моїх рідних. Всі жителі села приходили помилуватися матроською формою, небаченою в наших краях: флаиелівкою з синім коміром форменки, штанами кльош навипуск, срібними контриками на плечах, атласною стрічкою, що обтягала кашкет, золотим написом — назва корабля. Діти старшого брата Сильвестра, а мої малолітні племінники і племінниці— Поля, Єгор, Маня, Анета, Ваня, Петя, Федя—дивились на мене з таким подивом, наче я впав до них з неба. І сипались безконечні запитання: чи широке море, яка його глибина, чи бачив я в ньому тих трьох китів, на яких держиться земля, який завбільшки корабель, на якому я плавав. Я пояснював їм, а вони здивовано вигукували:
— Ой, ой! Місяць треба пливти до берега!
— Вся дзвіниця наша може потонути! Ух!
— Еге, оце так корабель: все село наше може забрати!
А моя мати помолодшала від радості. Вона щодня вбиралася в плаття, в якому ходила тільки до церкви. Я дивився на неї і думав: "Де
2 О. Новиков-ПрибоП
33
межа материнській любові?" Вона приберегла для мене пляшку малинового соку, тикала мені яблука або гарячі пампушки. Але найбільше мене здивувало її звертання до мене на "ви". Я протестував проти цього, але вона відмахувалась руками:
— Ні, ні, Альошо, і не кажіть. Адже я всі правила знаю більше, ніж тутешні жінки. А ви тепер он який стали. Ні в одному селі такого нема.