Цимбелін

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
СЦЕНА 1
Ліс коло печери Беларія.
Входить К л о т є н.
Клотен От я й недалеко від місця, де їм зустрічатися!
Здається, все справді таке, як розписав Пізаніо. А як пасує
мені цей одяг! То чом і їй так не ласуватись? Кравець же
приміряв, щоб той припасував. Бо, як то кажуть: кожна перед
тим пасує, хто їй добре припасує. А в мене мірка — ого-го! Та й
взагалі, признаюся без хвастощів (бо сам на сам удома перед
дзеркалом оцінив себе): статурою я показніший від нього. Не мо-
лодший, зате кремезніший і куди багатший, і всі тягнуть за мною,
бо й високородний, і незгірше знаюсь на державних справах, і в
поєдинках удатніший. А та кручениця, як на зло, любить його —
буває ж таке! Дарма! Через годину, Постуме, злетить твоя голова
з пліч, а кохану твою погвалтую при тобі. Аж пір'я з тої одежі ле-
тітиме! Відшпарю, а тоді пожену до батька. Він, може, трохи й
розсердиться, що я не панькався з нею,— дарма! Моя мамуся осід-
лала його норови, то все влагодить. Коня прив'язав я у сховку
добре, меч напоготові, а зараз — до діла. Дай мені їх, доле, в
руки! Он там місце їхнього побачення — точно, як розказував той
лобур. Не посмів же мені збрехати.
(Виходить)
СЦЕНА 2
Перед печерою Беларія,
З печери виходять Беларій, Гвідерій, Арвіраг та Імогена,
Беларій
(до Імогени)
Захворів ти — лишайся у печері,
Чекай, аж ми повернемося з ловів.
Арвіраг Пожди нас, брате! Правда ж, ми брати?
Імогена Всі люди — браття: все та сама персть,
Хоч рангами і титулами різні,-
Всі прахом стануть. Щось мені сьогодні
Нездужається.
Гвідерій Ви ідіть на лови,
А я побуду з ним.
Імогена Чи я панятко,
Що ледве прихворіє, то вже й плаче?
Та й не такий слабий. Вам треба йти,
До звичних справ вертатися, бо людям
Ламати звички — то ламати все.
Мені не допоможете. Найкращі
Від цього ліки — самота і спокій.
Тож перебуду хворість сам. Повірте:
У вас нічого не займу й не вкраду,
А як помру, вам невелика втрата.
Гвідерій Мені ти полюбився, наче рідний,
Неначе батько наш.
Беларій Що? Що?
Арвіраг Коли
У тому гріх, то я ще більше грішний,
Бо й сам гаразд не відаю, за що
Люблю його. Ти, батьку, сам казав,
Що розумом любові не збагнути.
Ото поставили б труну й спитали:
Кого покласти— батька чи Фіделе?
Сказав би: батька, а не це хлоп'я.
Беларій
(убік)
О, як багато важать кровні узи!
Величчя родить велич; боягузи
Розводять боягузів. Ласка й злоба,
Зерно й полова — то усе Природа...
Відчули, що не батько я... Але
Хто ж він? Оце-то диво дивне!
(До хлопців)
Сонце
Вже високо — ходім!
Арвіраг Прощай, наш брате!
Імогена Щасливих ловів вам!
Арвіраг А ти одужуй!
Імогена
(/убік)
Які привітні, щирі .люди! Боже!
А скільки я наслухалась брехні
Облесної, шо при дворі самі
Чесноти, скрізь же грязь. Аж бачу — ні:
У морі царственім — бридкі потвори,
Ясна форель — в річках, де дикі гори.
Як боляче і як на серці тяжко!
Ковтну-но ліків тих, що дав Пізаньйо.
Гвідерій
(до Арвірага)
...Відмовчується... Лиш мені признавсь,
Що знатного він роду.
Арвіраг А мені —
Що він поневіряється за чесність.
Хай, каже, згодом більше розповім.
Беларій Хлоп'ята, годі вам! А ти лишайся.
Арвіраг Ми хутко вернемось.
Беларій Скоріш одужуй,
Бо нам ти став немов за господиню.
Імогена Хоч недоладно, треба ж помагати.
(Виходить)
Беларій Отак ;би й завжди нам. його батьки
Десь неабихто...
Арвіраг А співа, мов ангел!
Гвідерій А куховарить як! Порозкладав
Узорами приправи і підливу
Таку смачну приготував, неначе
В самих богів учивсь.
Арвіраг А як же грає!
Зітхання й усміх на його вустах!
Усмішками приховує зітхання,
А то зітханнями зніма усмішки,
Щоб від рожевої святині вуст
Летіли вітрові у подарунок
На море збурене.
Гвідерій В його душі
Немов переплітається коріння
Гіркого горя й терпкого терпіння.
Арвіраг Тож хай росте терпіння та заглушить
Потворну гіркоту, що труїть душу.
Терпке хай визріває на розраду
Йому солодким гроном винограду.
Беларій Ви вже йдете чи ні? Минає ранок.
Хто там?
Входить К л о т є н.
Клотен Де ж ті заброди?! От негідник!
Підвів мене. Ху! Марно находивсь!
Беларій "Заброди"? Це про нас. Знайомий голос.
Так ніби Клотен, королевин син.
Упізнаю, хоч стільки літ минуло.
Нас переслідують. Тікаймо!
Гвідерій Стійте!
Таж він один. Ви з братом роздивіться,
Чи близько ще кого нема — мерщій!
Я з ним зустрінусь.
Беларій і Арвіраг виходять.
Клотен Стій! Ти хто такий?
Чого тут швендяєш? Ти, певно, з тих
Гірських злодюжок, підлий рабе!
Гвідерій Ти
Мене вітаєш словом "раб"? Гляди,
Щоб я по-рабському й не відповів:
По пиці кулаком.
Клотен "!• Ах ти бандюга!
Злочинець підлий ти! Здавайсь!
Гвідерій Кому?
Тобі? А ти — хто ти такий? Хіба
У мене руки гірші, ніж у тебе?
Чи серце холодніше? Що бряжчить
Язик твій, мов залізний, то не знак,
Що я тобі підлеглий.
Клотен Ти, паскудо,
Хіба по одягу не впізнаєш?
Гвідерій Коли тебе у люди вивів одяг,
Ти з роду Кравчуків.
Клотен Ні! Знай, нахабо:
Цей одяг шив не мій кравець.
Гвідерій Тоді
По-доброму іди відсіль і дякуй
Тим, хто одежу дав тобі. Вже бачу:
Ти — дурник. А таких то й бити гидко.
Клотен Не пащекуй! Тремти, поріддя хамське!
Хіба не знаєш, хто я?
Гвідерій Скажеш сам.
Клотен Я — Клотен! Дурень!
Гвідерій Клотен? Двічі дурень!
Ну й налякав! Від чого ж тут тремтіти?
Сказав би "вуж", "павук" чи "жабеня" —•
Було б хоч смішно.
Клотен Ти позеленієш
Від страху! Королевин син я!
Гвідерій Жаль!
Ти — горе матері.
Клотен Що — не боїшся?
Гвідерій Я поважаю та боюся мудрих,
А з дурників сміюся.
Клотен То здихай же!
Спочатку порішу тебе, а потім
Тих двох, що дременули звідси. Завтра
Настромлять ваші голови на палі
У граді Лудовім, Здавайся, хаме!
Виходять б'ючись.
Входять Беларій і Арвіраг.
Беларій Ніде нікого.
Арвіраг Ані душі! Ти, певно, помилився.
Беларій Навряд; мені у пам'ятку віддавна
Той вид пихатий, і хаплива мова,
І вигуки. Ні, все-таки це Клотен.
Арвіраг Ми тут їх залишали. Може, брат
Порозумівся з ним? Він, кажеш, лютий.
Беларій Так, з тих недоумків, що їм бракує
Завбачливості й страху. Глянь: он брат.
Входить Гв і дерій, несе голову Клотена.
Гвідерій Дурило несусвітне був той Клотен,
Пустий капшук! Із нього й сам Геракл
Не натрусив би мозку ні на гріш.
Якби не я його, то він мене
Як стій убив би.
Беларій Що ти наробив!
Гвідерій Як — що? Якомусь Клотенові зрізав
Трухляву гачку з пліч, щоб не варнякав,
Мовляв* він син вельможний королеви,
А ми — бандюги й зрадники! Ще й клявся,
Що голови усгм нам постинає
Із пліч (де, дякувати богу,
Вони ростуть) і виставить на зрище
У Лудовому граді.
Беларій Нам кінець.
Гвідерій Ні, батечку! Нам нічого втрачати,
Окрім життя, яке він хтів узять.
На жаль, закон не захищає нас...
Але чому пихата купа м'яса
Тут виступає як суддя і кат?
Лише тому, що ми поза законом?..
Нема там ще кого?
Беларій Нема. Але
Навряд сюди одного занесло.
Який не пришелепуватий" сам
Не зміг загнатися у даль таку
Без супроводу. Може, при дворі
Хто бовкнув, ніби в торах зріє сила
Озброєних утікачів від панства?
Він те почув і кинувся учвал
(Це так на нього схоже!) на розправу?
Не сам — за ним женеться охорона,
Охвістя ще лютіше голови.
Арвіраг Ет, буде вже, що буде!
А буде те, що хоче доля. Брате,
Ти гідний похвали.
Беларій Так не хотілось
На лови нині... А тут ще Фіделе
Хворіє...
Гвідерій Клотен кинувся з мечем
Мені до горла — що було робити?
Я вихопив той меч і ним відтяв
Пусту макітру. Кину у струмок
Під!бескидом, нехай собі пливе
До моря та розповідає рибам
Про Клотена — синовдса королеви.
{Виходить)
Беларій Ох, це нам не минеться!.. Жаль — не веряеш,
Хоча тобі відвага й.до лиця,
Ти накликаєш помету 1 покару.
Арвіраг Люблю тебе по-братньому, а заздрю;
Чому то не мені дістався Клотен?
На мене хай чигала б їхня помста.
Ми тим карателям покажем, хто ми.
Беларій Так... На сьогодні досить ловів-! Годі
Вам нерозумно головами гратись.
їда в иечеру та тотуй обід
З Фіделе разом. Я тут підожду
На Полідора.
Арвіраг Бідний наш Фіделе!
Щоб на лице йому вернуть рум'янець,
Не пожалів би я спустити кров
Із сотні Клотенів — і ще хвалився б,
Який я милосердий.
'(BaxvduTb)
Беларій Богине щедра, матінко Природо,
В цих юнаках хвоя явилась велич.
Вони —то наче ніжний вітерець,
Що тихо тіесгить пелюстки фіалки,
А то — немов нестримний ураган,
Що гне і трощить вікові дерева.
Дивуюся, як королівська кров
Нуртує в них: не завчена шляхетність,
Не бачені владарювання й честь
Прокинулися. Тільки що ж віщує
Поява Клотена у цих краях?
І що накличе смерть його?
Входить Г в і д є р і й.
Гвідерій Де брат?
Жбурнув я Клотенів пустий гарбуз
Із кручі в бистрину. Похилитавсь він
До матері з новиною, а тіло
Чекатиме у нас...
Лунає урочиста музика.
Беларій Цить! Чуєш? Грає!
Там Кадваль. Боже! Нащо ж він узяв
Мій інструмент?
Гвідерій Де брат? Удома?
Беларій Так,
Він же в печері.
Гвідерій Знов скорботні звуки!
До чого це? Відколи вмерла мати,
Не гоже нам торкатись струн — інакше
Дорослі стали б, як причинні й діти,
Без приводу чи плакать, чи радіти.
Невже брат став причинним?
Появляється з печери А р в і р а г; несе І м о г є н у, ніби померлу.
Беларій О, поглянь!
Ми докоряємо, а він виходить
З причиною печалі ув обіймах,
Як докір нам!
Арвіраг Померло пташеня,
Яке ми так любили! Хай би я
Не був повік ні молодим, ні дужим,
А зразу став кульгавим кволим дідом,
Ніж бачити таке!
Гвідерій Лілеє ніжна!
О, краще б ти буяла навесні
й зів'ялою голівкою не никла
У брата на руках!
Беларій Гірка печале!
Хто зміряє глибінь твою? Хто вкаже
Суденцеві нещасному, де гавань?
Одним богам те, хлопчику, відомо,
Який би з тебе виріс муж. Я знаю,
Що ти, тендітний цвіте, вмер з печалі.
Яким застав його ти?
Арвіраг Бездиханним,
Усміхненим. Немов не смерті спис
Вразив його, а мушечка крильцем
У сні торкнулась. Щічка при долоні...
Гвідерій Де?
Арвіраг На долівці. Рученя відкинув
Ось так. Я думав — спить, і вже почав
Скидати чоботиська в себе з ніг,
Аби не гупали.
Гвідерій А й справді — спить...
Коли помер, могила стане ложем,
І ніжні феї берегтимуть тіло
Від тліну!
Арвіраг Поки не минуло літо,
Квітчатиму твою сумну могилу,
Фіделе. Хай первоцвіт, наче личко
Твоє бліде, і голубі дзвіночки,
Мов жилочки, і подих пелюсток
Троянди лісової, все про тебе
Нагадує нам. Прилетить вільшанка
І принесе у дзьобику свій жаль,
Як докір збагатілим спадкоємцям,
Що без жалю лишають запустілі
Могили батьківські. Не стане квітів —
Пухнастий мох...
Гвідерій Благаю, брате, годі!
Розчулені слова жінкам пасують,
А нам — не милуватися красою,
Коли обов'язок скорботний кличе
Обряд здійснити похоронний.
Арвіраг Де
Ховати будем?
Гвідерій Коло Єврифіли,
Матусі нашої.
Арвіраг Гаразд. І пісню
Ту саму заспіваєм похоронну,
Хоч від змужніння наші голоси
Ламаються, і замість "Єврифіла"
Проказуватимем "Фіделе".
Гвідерій Брате,
Не можу — душать сльози. Ти один
Співай, я тільки прокажу слова,
Бо недоладні співи похоронні —
Немов нещирі молитви у храмах.
Арвіраг Тоді прокажемо удвох.
Беларій Велике
Нещастя менші заслонило. Ми
Про Клотена забули. Він же, хлопці,
Був сином королеви. І хоча
Прийшов до нас як ворог, так за те —>
Не забуваймо — заплатив життям.
Щоправда, з тіл вельможних і убогих
Однаковий по смерті тлін і прах,
Проте шаноба, сьогосвітній ангел,
Вельможних стереже і після смерті.
Наш ворог лринцом був. Нехай його,
Як ворога, убито,— поховаймо
Як принца.
Гвідерій Що ж, неси його сюди!
Коли вже тіло мертве, то дарма
Чиє воно — Аякса чи Терсіта.
Арвіраг А поки принесеш, ми похоронну
Прокажемо удвох.
Беларій виходить.
Ти, Полідоре,
Почни, і я з тобою.
Гвідерій Спершу, Кадваль,
Йото покласти мусим головою
На схід, як батько вчив.
Арвіраг Гаразд!
Гвідерій Ось так.
Арвіраг Тепер проказуй.
ПІСНЯ
Гвідерій Вже не бійся влітку слеки,
Ані взимку хуртовини.
Відробивсь, вернувсь додому,
Заробіток на руках.
Королевичі й сіроми —
Всі обернуться у прах.
Арвіраг Вже не бійся гніву сильних,
Переслідування владних,
Не турбуйсь про одежину,
Ні про хліб, ані про дах.
Дуб могутній і травина —
Все обернеться у прах.
Гвідерій Вже не бійся блискавиці
Арвіраг І страшного реву грому.
Гвідерій Ница злоба хмарночола
Арвіраг Чи облесність на вустах,
Всі разом Юність рвійна, старість квола-
Все обернеться у прах.
Гвідерій Хай не займають чари,
Арвіраг Хай обминають примари,
Гвідерій Хай чорні мряки не ходять,
Арвіраг Хай вовкулаки обходять.
Всі разом Спочивання у могилі,
Спогадання вічно милі.
Входить Беларій з тілом Клотена.
Гвідерій Завершилося... Клади його ось тут.
Беларій Там квіти й зілля запашне. Вночі
Ще принесем. Окропимо росою
Вас, що цвіли, мов квіти, і зів'яли,
Як перев'яне пагіння живе,
Що вас укрило. Станьмо на коліна.
Своє відраювавши й відстраждавши,
У землю повертаєтесь назавше.
Беларій, Гвідерій і Арвіраг виходять.
Імогена
(прокидається)
Еге ж — на Мілфорд... Повернуть он там,
За деревом? Спасибі! Недалеко?..
А хай йому лихий! Іще шість миль?
Спозаночі іду. На нині досить.
Приляжу тут... Ще з кимось? Ні — сама!
О господи!
(Бачить Клотенове тіло)
Квітки віщують радість.
А сниться мрець кривавий — то на клопіт.
Втомилася — ніяк не відісплюсь.
Раніше марилось: лісовикам
В печері помагала, і вони
Мене жаліли... Все то маячня,
Що мозок виплітає із нічого
І розпускає у ніщо. Вже й очі
Від сплутаних думок осліпли. Страшно,
Коли таке ввижається! Невже
Нема на небесах і крихти жалю?
На макову зернину? Ні, нема!
Мана не відступає, хоч не сплю.
Вона в мені й ось тут, переді мною:
Це тіло обезглавлене і одяг —
О боже! Постумів!.. Гераклів стан...
Меркурієві ноги... і рамена
Могутні, мов у Марса... Де ж лице
Юпітерове?.. Як?.. Нема?.. Страхіття!..
Богів хіба вбивають?.. Хай прокльони,
Що їх на греків вилила безумна
Гекуба і мої прокляття разом
Впадуть на голову твою, Пізаньйо!
Писати і читать листи — це підступ!
їх підробив Пізаніо проклятий
І з Клотеном-недолюдом у змові,
На царственому кораблі зрубав
Найвищу щоглу. Постуме! Коханий!
Де ж голова твоя? Вразив не серце,
Убивця голови не пощадив!
І як це так: Пізаніо — і Клотен?
Злигалися запроданство і злоба —
Це не мине так! Ох, це не мине!
Ще й ліки дав і запевняв — цілющі.
Від них мені недарма світ померк!
Все скоїли Пізаніо і Клотен...
Дай, милий, в кров твою вмочити руки
й лице пополотніле обагрити.
Хай світ на нас вжахнеться! О-о-о! Мій муже!
Входять Луцій, воєначальники, офіцери і во-
рожбит.
Воєначальник До них уже пристали легіони
Із Галлії. Протоку перепливши,
Наказ твій виконали й дожидають
У Мілфорді. Всі кораблі вже тут,
Луцій Які ще вісті з Риму?
Воєначальник Там сенат
Звернувся до осадчих і дворян.
Тож бойові загони добровольців,
Людей хоробрих, до війни охочих,
Сюди рушають. їх веде Якімо,
Молодший брат Сієнни.
Луцій Скоро будуть
У нас?
Воєначальник Із першими вітрами.
Луцій Так.
Заповідається усе на добре.
Віддать накази, хай муштрують військо
Посилено!
(До ворожбита)
Тепер скажи, шановний,
Що віщого наснилося?
Ворожбит Видіння
Було мені опівночі. Боги,
Власкавлені молитвою й постом,
Орла ширококрилого явили.
Той птах Юпітерів, знамення Риму,
Летів із Півдня ситого на Захід
І в надвечірньому промінні сонця
Розтав. Це нам віщує перемогу,
Якщо мої гріхи не похибнули
Тлумачення.
Луцій Хай ще подібне сниться
І справджується. Стійте! Що я бачу!
Звалили дерево, зрубали крону
І витвора шляхетної природи,
А поперек його простягся паж —
Чи то помер, чи спить? Ні, певно, мертвий,
Бо спати на мерцях протиприродно.
Переверніте горілиць]
Воєначальник Живий!
Луцій Тоді про все нам розповість. Юначе!
Що скоїлось? Видовище таке
Саме до нас волає: хто був той,
Що, мертвий, став живому узголів'ям?
Хто так понівечив його природу?
Хто ти?
Імогена Ніхто. Жадаю стать нічим.
А це — мій пан, хоробрий і шляхетний
Британець, жертва розбишак. Був добрим
До мене. Більш таких ніде не буде,
Хоча б у всіх краях питав і плакав,
І найвірніше слугував.
ЛуцІй Юначе!
Твоя скорбота нас вражає більше,
Ніж кров твого хазяїна. Скажи:
Як звать його було?
Імогена Рішар дю Шан.
(Убік)
Невинну цю брехню нехай боги
Простять мені.
Луцій Як звать тебе?
Імогена Фіделе.
Луцій Ім'я промовисте.! Ти й справді вірний.
А може, схочеш слугувать мені?
Наказуватиму тобі не більше,
Але любитиму не менш. Сердечність
Твоя — мов імператорська порука.
Іди за мною.
Імогена Я піду, мілорде,
Але раніше — так велять боги —
Я тіло панове од мух сховаю
В могилку, скільки вигребу руками,
І заклечаю рясно. Потім стану
Проказувать багато молитов.
Коли вже виплачуся й розпрощаюсь
Із ним — піду за вами. Поможіть
Мені.
Луцій Юначе добрий, я за батька,
Не за господаря тобі рад стати.
Ви, друзі, зважте: цей юнак нас учить
Обов'язків вояцьких. Он в долині
Галявина видніє вся в цвіту.
Мечами викопаймо там могилу
І заховаймо з шаною це тіло
По твому, хлопче, слову. Ти ж затям:
Живий — живе гадає. Годі плакать.
Ще буде радісна за втрати плата.
Виходять.
СЦЕНА З
Кімната в Цимбеліновому палаці.
Входять Цимбелін, вельможі і Пізаніо.
Цимбелін Так, ще піди й дізнайся, як там з нею.
Один з вельмож виходить.
За сином побивається, горить,
Безтямна, у пропасниці. Отак
Звалилися на нас небесні кари:
Моя утіха Імогена зникла,
І королева при смерті, а тут
Війна загрожує. Тепер згодився б
Син королевив Клотен,— так і той
Пропав. Як тяжко на душі!
(До Пізаніо)
А ти
Про нашу доньку знаєш більше всіх —
Та прикидаєшся ягням невинним?
У ката на тортурах заговориш!
Пізаніо Життя своє покірно віддаю
На ласку вашої величності. Де пані?
Коли вона повернеться? Не знаю.
Повірте чесному слузі.
1-й вельможа Владарю!
В той день, коли її не стало, він
Був тут. Отож підтвердити наважусь,
Що каже правду; та й слуга він вірний,
А Клотена розшукуєм ретельно
І знайдемо.
Цимбелін Тяжкі часи настали!
(До Пізаніо)
Тебе відпустим до пори. Гляди ж:
Злукавив чи збрехав — не жди пощади!
1-й вельможа Дозвольте доповісти: легіони
Із Галлії та римські ополченці
Наш берег захопили.
Цимбелін Ох, чому
Нема зо мною королеви й сина,
Як нас біда заскочила?
1-й вельможа Владарю,
Полки британські нетерпляче ждуть
Наказу рушити й зіпхнути в море
Напасників. Там наших збройних сил
Все прибуває.
Цимбелін Дякую. Рушаймо
Назустріч часові. Нам не страшні
Заброди італійські, тільки душу
Ятрить родинне лихо. Що ж, ходім!
Цимбелін і вельможі виходять.
Пізаніо Ні слова від хазяїна, відколи
Писав йому, що Імогена вбита...
Від неї ні словечка, хоч збиралась
Не гаятися з вістями... Пропав
Вельможний Клотен безвісти... Так небо
Людьми керує, мовчазне. А я,
В безчесті чесний, у брехні правдивий,
Дійшов до краю. Вибухла війна —
Своїй вітчизні збройно послужу
На славу. Проясниться все колись,
Бо вміє доля правити всесила
Човнами без стерна та без вітрила.
(Виходить)
СЦЕНА 4
Перед печерою Беларія.
Входять Беларій, Гвідерій та Арвіраг.
Гвідерій Кругом гармидер, галас.
Беларій Утікаймо!
Арвіраг То не життя — тікати і ховатись
Від боротьби та від пригод.
Гвідерій І що
Чекає нас, відлюдьків? Ми для римлян
І для британців вороги — уб'ють,
Ані — візьмуть, як лісових злодюг,
Собі за посіпак і вб'ють по тому.
Беларій Благаю, хлопці, вас, гайда у гори!
Не по дорозі нам із королем.
Смерть Клотена ще наведе на слід
Криївки нашої. Британська варта
Вам, новачкам, суворий вчинить допит,
Все викриється, й нас чекає страта.
Гвідерій Хто зна! Та в час такий тобі не гоже,
А нам вже й соромно ховатись далі.
Арвіраг Коли долине ржання римських коней
До короля, дим римських таборів
Ударить в ніздрі — буде не до нас
Йому і челяді.
Беларій Ой хлопці, ні!
Мене у війську знають. Зважте: Клотен
Запам'ятався, хоч і був малим
У ті часи. Та й Цимбелін не вартий
Моєї дружби й вашої любові.
Дичавієте тут — з його вини.
Ви, замість процвітати серед рівні,
Чорнієте на сонці у спекоту
І замерзаєте у лютий холод,
.Обшарпані.
Гвідерій Як так — не варто й жить!
Пусти до війська, батьку! Там ніхто
Нас, молодих, не знає. Ти — старий,
Що їм до тебе?
Арвіраг Сонце буде свідком —
Іду до наших! Не пролив я крові,
Не бачив, як вмирають,— тільки й того,
Що зайченят тремтячих та косуль
Лякливих. Я ні разу не пришпорив
Коня залізом лицарським; стидаюсь
Святого сонця, що проміння ллє
На мене, непомітного сірому.
Гвідерій Клянуся небесами, я також
Піду до наших, як благословиш,
І стану певним воїном; а ні —
Нас жде у цій війні непевна доля.
Арвіраг Амінь! Я — з братом.
Беларій Вже як, хлопці, ви
Життя не ціните, то що лишилось
Мені, недобитку старому? З вами
І я піду. Коли за батьківщину
Складете голови — і я загину.
(Убік)
Кипить їх царська кров і рветься в бій.
Супроти урагану я слабий.
Виходять.