— Та що ж ми мали з ними зробити, прошу пана,— відповів війт, шкробаючися у патлату голову,— коли ми їх уже не застали.
— Як то не застали?
— А так. Скоро пан від мене вийшли, я заразісько зібрався і пішов, щоб їх арештувати і приставити до села. Але в камені я не застав нікого. Видно, перелякалися пана і таки тої ночі втекли.
— А то бестії! — крикнув жандарм. — Чекайте лишень, ще я вас десь придиблю!
Війт поклонився, а тайком тільки всміхався, що йому вдалося отак хитромудро позбутися біди. А жандарм, злий і роздражнений, завинувся в свій плащ і в тяжкий баранячий кожух, що йому дав піп на дорогу, і казав їхати дальше.
IV
Стрий скорчився від морозу. Низом попід скалою переїзд був вільний, а що дорога тамтуди найближча, то жандарм казав везти себе в той бік. Ледве виїхали за ліс, що чорною стіною відділює Ластівки від решти світу, коли жандармові очі з якимось неспокоєм вперлися в той великий бовдур, що виринув перед ним туй уже недалеко. Вершок скали не був покритий снігом, бо вітер позмітав відтам той зимовий пух і позсував його в нижні заломи. Тьохнуло щось у серці жандарма, коли побачив увесь вершок скали, покритий воронами, кавками і іншим стервоїдним птаством, котре то сиділо, то шибалось цілими оболоками довкола і своїм зловіщим вереском та гамором наповнювало повітря.
Але що ж се? З темнавого залому в горі, глибоко засипаного снігом, так само як і перед осьмома днями, добуваються ледве видні клубочки блідо-синявого диму. Кілька хвиль жандарм сумнівався, чи се справді так, чи тільки йому з гарячки привиджується, аж бойко, його візник, упевнив його, що справді дим добувається зі скали. Невже ж там ще хтось є? Жандарм аж затремтів з нетерпеливості, щоби переконатися, що се значить. Уже наблизилися до скали. Стежка, що вела вгору, засипана снігом, і ані одного сліду стопи людської не було видно на його білій скатерті. Тільки кавки і ворони при їх наближенні підняли ще більший гамір.
— То якийсь недобрий знак, що того птаства тілько тут назліталося,— сказав візник. — Чи не сталося тут яке нещастє? Ся проклята птиця зараз се почує.
Жандарм, не мовлячи нічого, скинув із себе кожух і навіть плащ, щоби тим легше йому було видряпатися на верх каменя; візник виломив пару дрючків до підпирання, і так, допомагаючи один одному, з тяжким трудом вони видряпалися на верхню площину. Кавки з вереском вилися туй понад їх головами, немов хотіли боронити своєї певної добичі.
Вхід до яскині був так, як і давніше, завалений колодою і позатиканий мохом, тільки крізь маленьку шпарку вгорі випливав дим. Відбили колоду і ввійшли. В яскині було тихо і темно. Аж по добрій хвилі очі їх настільки привикли до сутінку, що могли добачити якусь чорну, безобразну масу насеред яскині. То були цигани, стулені в купу, повкривані мохом і листям — і мертві вже, як бачилося, від кількох день. На огнищі димилася ще дотліваюча остання колода.
Що було причиною їх смерті? Голод? Холод? Чи, може, чад від спертого диму? Тіла їх були сині, скостенілі, зморожені. Але, розриваючи купу, жандарм побачив, що під старим циганом не було вже невиправленої кінської шкіри, на котрій він спав; недогризені кусники тої шкіри найшлися... в руках дітей.
Довгу хвилю стояли жандарм і візник над тими покійниками, німі, остовпілі, переняті переляком і жалем. Може, їм через душу переходили довгі дні і ночі болючого конання тих нещасних, плач і зойки дітей, безпомічність і розпука старих, ціле море нужди, горя і терпіння, з котрого тепер осталася тільки отся недвижна, в один клуб сплетена, купка трупів...
Без слова, в німім пригнобленні вийшли вкінці жандарм і візник із яскині на свіже повітря, завалили вхід до яскині, щоби не допустити птаства до трупів, а коли відтак знов сіли на санки, візник перехрестився і з лицем, зверненим до скали, почав шептати молитву. Жандарм тим часом почав у думках укладати рапорт о тім, що сталося.
Нагуєвичі, в липні 1882, перероблено 1887
________
* Цигани самі себе називають ромами.