Я, здається, позіхнув при цих словах.
— Блискуча ідея. Щоб ні в кого не було приводу ревнувати.
— Так, — сказала Цяця. — Я полюбила вас, і тепер ми разом утікаємо.
Бен здригнувся й підвів погляд, а я спитав:
— Куди це втікаємо?
— Далеко-далеко, — відповіла вона. — Туди, де ми будемо на самоті.
— Ото маєш! — вигукнув Бен. — Вона що, справді?.. Я похитав головою.
— Не думаю. Щось у ній не гаразд, але...
Бен так рвучко схопився на ноги, що перекинув столика, і карти розсипались на підлогу.
— Піду подивлюся, — промовив він.
Джіммі підвів голову від записника:
— Що сталося?
— Це ти, з тими своїми віршами! — Я досить гостро висловився про його писанину.
— Я люблю вас, — сказала Цяця. — І любитиму вас вічно. Я щиро дбатиму про вас, і ви переконаєтесь, яка сильна моя любов, отож з часом і ви мене полюбите.
— Та заткнися ти! — вигукнув я.
Повернувся Бен, весь укритий потом.
— Ми зійшли з курсу, а рубка для аварійного керування замкнута.
— А чи не можна... Він похитав головою.
— Цяця, мабуть, навмисно вивела її з ладу. Коли так, то нам капець. На Землю ми не повернемося.
— Цяцю, — озвався я суворо.
— Слухаю, голубе.
— Облиш це блазнювання!
— Я люблю вас, — повторила Цяця.
— Це все Медомісяць, — сказав Бен. — Та клята планета зовсім забила їй баки.
— Медомісяць і ті слинтяві вірші, що стругає Джіммі, — докинув я.
— Зовсім вони не слинтяві, — заперечив Джіммі. — Ось коли їх надрукують...
— Чому ти не пишеш про війну, чи полювання, чи польоти в глибини космосу, чи щось таке величне й благородне, а все ту свою маячню: "як я тебе вірно люблю", та "прилинь до мене, серденько", і тому подібне?
— Заспокойся, — осмикнув мене Бен. — Це ні до чого — валити все на Джіммі. Кажу ж тобі — найбільше тут винен Медомісяць.
— Цяцю, — промовив я, — припини свої дурощі. Ти ж сама добре розумієш, що машина не може любити людину. Це просто смішно.
— А на Медомісяці представники різних видів... — почала Цяця, та я не дав їй докінчити:
— Забудь про Медомісяць! Медомісяць — це вибрик природи. Ти можеш дослідити мільярд планет і на жодній не знайдеш нічого подібного.
— Я люблю вас, — уперто повторила Цяця. — Ми втікаємо...
— Де вона нахапалася цих романтичних дурощів про втечі? — поцікавився Бен.
— Це ще на Землі її натоптали цим мотлохом, — відповів я.
— Ніякий це не мотлох, — заперечила Цяця. — Щоб належним чином виконувати свою роботу, мені треба мати широке і різностороннє розуміння внутрішнього світу людини.
— Їй начитали купу романів, — сказав Джіммі, — і наговорили про співжиття чоловіків та жінок. Цяця не винна.
— Коли ми повернемось на Землю, — заявив Бен, — я знайду того ідіота, що задурив її романами, й зроблю з нього лемішку!
— Послухай, Цяцю, — сказав я, — це дуже добре, що ти нас любиш. Ми зовсім не заперечуємо, тільки чи не здається тобі, що втікати з нами — це вже трохи занадто?
— У мене немає вибору, — відповіла Цяця. — Якщо ми повернемось на Землю, я вас тільки й бачила.
— А якщо ми не повернемося, за нами пошлють погоню і повернуть нас силою.
— Маєш абсолютну рацію, — погодилась Цяця. — Саме тому, дорогенький, ми й утікаємо. Ми заберемось так далеко, що нас повік не знайдуть.
— Востаннє тебе попереджаю, — заявив я. — Краще передумай. Бо якщо ні, я пошлю донесення на Землю, і...
— Ти не пошлеш ніякого донесення, — сказала вона. — Блок зв'язку відключено. І, крім того, як здогадується Бен, я вивела з ладу обладнання для аварійного керування. Ви нічого не зможете зробити. Чому б вам не облишити ці безнадійні спроби та не відповісти взаємністю на мою любов?
Ставши навкарачки, Бен почав збирати з підлоги карти. Джіммі пошпурив записника на стіл.
— Ось твоя велика нагода! — звернувся я до Джіммі. — Чому б тобі нею не скористатися? Подумай, яку блискучу оду можна набазграти про вічну й безсмертну любов між машиною і людиною!
— Та пішов ти! — гаркнув Джіммі.
— Ну-ну, хлопці, — остерегла нас Цяця. — Я не дозволю, щоб ви через мене побилися.
Голос її звучав так, наче ми вже були повністю їй підвладні, хоча в певному розумінні саме так і було. Ми ж не могли вирватись від неї, і якщо нам не вдається відговорити Цяцю від цієї вигадки з романтичною втечею, наша пісня проспівана.
— Тут лише одна неув'язка у цьому, — сказав я їй. — Порівняно з тобою ми недовговічні. Хоч би як ти про нас дбала, за якихось півста років ми вже будемо неживі. А в найкращому разі — старі шкарбани. Що тоді?
— Тоді вона стане вдовою, — зауважив Бен. — Старою зажуреною вдовою, в якої не буде ні пташини, ні дитини, щоб її втішати.
— Я подумала про це, — відповіла Цяця. — Я про все це подумала. Вам зовсім не потрібно вмирати.
— Але ж ми не можемо...
— Для такої великої любові, як у мене, нічого немає неможливого. Я не допущу, щоб ви померли. Я занадто сильно люблю вас, щоб дозволити вам померти.
Ми ще трохи посперечались, а тоді махнули рукою і полягали спати, Цяця ж вимкнула світло й почала співати колискову.
Годі було заснути під той її скрипучий спів, тож ми закричали до неї, щоб змовкла й дала змогу спати. Але вона не звертала на нас ніякісінької уваги, аж поки Бен не загилив черевиком у гучномовець.
Та й після того я не зразу заснув, а лежав і думав.
Я розумів, що нам треба виробити якийсь план, і то потай від Цяці. Це було важкувато, бо ж вона весь час за нами стежила. Вона встрявала у наші розмови, прислухалася, читала, що ми пишемо, — без її відома ми не могли ні кроку ступити, ні слова сказати.
Мені було ясно, що на це піде певний час, і що ми не повинні панікувати, і що треба діяти терпляче, і от коли до того нам ще пощастить, то ми, можливо, і виборсаємося з цієї халепи.
Переспавши якусь часину, ми посідали і, майже не перемовляючись між собою, слухали балачку Цяці — які ми щасливі станемо, живучи так у своєму відособленому світі, де будемо тільки ми й більш нікого, і як перед любов'ю усе Інше мерхне й стає нічого не вартим.
Половина її слів була з недолугих Джімміних віршів, а решта з тих сентиментальних романів, які їй начитали на Землі.
Я тоді так кипів, що ладен був розтовкти Джіммі на квашу, тільки ж я подумав: що сталося — те сталося, і нічого не допоможе, коли я виллю на нього свою злість.