Дмитро Донцов
ЦАРСЬКЕ ВЧОРА І БОЛЬШЕВИЦЬКЕ НИНІ
Автор "Історії Русов ", для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідками матеріяльної і моральної природи. Нав'язуючи до "рогожки", в яку загорталися "дарунки", що посилав цар гетьманам, автор завважує: "А московські дари суть усі в рогожах, то неминуче й народ живущий з ними, доведений буде до такої бідности, що вбереться в рогожі і під рогожі" (Історія Русов или Малой Росии, сочиненіе Георгия Конискаго, архиєпископа Белорускаго, Москва, 1846, ст. 98). Пророцтво, що стало дійсністю за теперішнього "всеросійського" самодержавця.
Вкладаючи свою думку в уста однієї з найвидатніших наших історичних постатей, автор стверджує, що "в московськім народі панує... рабство й невільництво" та "що в них, крім Божого і царського, нема нічого власного і не може бути" (ст. 98). Ця його увага антиципує ряд глибоких уваг на ту ж тему європейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відрізняє її від європейської, бачили в тім, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні місто, ні церква — не мали випроваджених з свого власного права привілеїв: ні особистої незайманости, ні станової чи провінціональної самоуправи, ні одиниці чи стану взагалі, ні права власности. Все завдячували вони ласці царській і коли такі ''права" набували, то лише аж до відкликання... Там органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут стан розпорошености, безправ'я. Система, яка на Україні по Полтаві примінювалася в цілій своїй розтяглості, щоб за большевизму розвинутися до безприкладного цинізму. її суть, так основно забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор Історії.
Аналогію між тодішньою й нашою добою можна на підставі Історії простежити особливо в методах і м-періяльної політики Москви на Україні. Ця аналогія є не раз просто несамовита. Не маю на увазі так часто згадувану розправу над мазепинцями царської Чека в Лебедині, де "тиранство і звірська лютість в жах приводили людську уяву". Це була кара для одвертих ворогів. Поза ними були інші, укриті або лиш здогадні. Як поступалося з ними?
Насамперед були це царські підніжки, але все ж "хохли", яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були Ґалаґани і галаганята, а тепер були Любченки й любченята. І жахливо однакова була супроти них політика Москви...
Хоч ґалаґанята і "дивувалися лагідности шведів", які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи "оскверняли середи й п'ятниці м'ясоїдженням", то ґалаґанята уважали їх за "нехристів", "забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку грошима по кілька рублів, а наостаннє — по чарці горілки з поздоровленням: "с п а с і б о, хахльонок" (стор. 204, 205, 209).
Яка знайома нам градація нагород за малоросійську "самоотверженність" у службі Москві. Старалися ґалаганята — спершу за кілька рублів, потім — за чарку горілки, нарешті — за спасибі...
А тепер? Коли їх було мало, нагороджували Любченків за службу самодержцеві посадами прем'єрів чи прокураторів "української республіки" або послів в Европі від УССР. Стало їх більше — зіпхнули до підрядних "народніх комісаріатів" або просто в "сексоти". Далі лише дякували їм, аж нарешті казали їм собі дякувати!
Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, — тим злочини вигадувалися й пришивалися. Тепер за большевизму такі фігурують як "вредителі" або "саботажники". Отже й цю методу, не большевики видумали, і тут вони показалися невільничими учнями царату... Коли, — пише автор Історії, — треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, яким вини ніяким способом не можна було довести, їх в "іменнім указі царськім в Малоросії упублікованім", покарали за звичайне "вредительство", а саме: що "ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив з Шлезьку і роздав був на утримання і годовання на Україні, — що вони повиздихали, але не з своїх хвороб, лише від недбальства і лихих замірів" отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лиш про політику, "про свої сейми та вибори" (стор. 230).
"Хохлів" — саботажистів карали, крий Боже, не за те, що були українцями, лише за нищення сталінських тракторів в XX віці, і за нищення царських баранів в XVIII віці. Подиву гідна тяглість імперіяльних метод правління, традицій і політичної винахідливости!
Трагічна була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати в який бік могло обернутися, яких енергії треба було дати вихід, зв'язавши з собою злочином пролитої крови. І тут знову — несамовито однакова метода!
Хвильовий в "Я" (романтика) пише, що "єдина дорога до загірних озер комуни" вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою лояльність Москві... Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти "на тихі води далекої комуни" не інакше, як "через кістки" свого народу... Так само українець-большевик в "Смерті" Антоненка-Давидовича: "І тоді, — звіряється, ....... коли перед очима з'явиться їхня кров, коли кров повстанців... хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки — тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань можна буде самому собі сказати: — я большевик"... Звідки ця потворна ідея настирливо повторюється у трьох таких маркантних совєтських письменників, а може й в інших? Їх власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть, навіяна. І про це якраз свідчить автор Історії Русов, свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів лояльности, свідомо ставляла недойшлих, хитливих галаганят якраз на таку спробу. Читаємо там, як частини українського війська, за шведчини, були післані в Роменщину для укарання прихильного шведам українського населення: "Виправа на Роменщину мала дві політичні причини... Одну, покарати роменців за те, що прийняли у себе на квартири шведську армію... а другу — випробувати, як на пробнім камені, вірність і ревність військ малоросійських", доручивши їм каїнову роботу. "І ці війська неначе приголомшені і обезумлені, з зажмуреними очима і з скам'янілим серцем руйнували... свою ж таки невинну братію" (стор. 213) ...як матір або повстанців герої совєтських авторів. Те саме вимагали від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича й Сосюри за наших часів Москва, і так само сьогочасні "приголомшені й обезумлені" цю роботу виконували. Чортівська метода Москви лишилася та сама, що тоді. І та сама ціль: сплюгавити душу, оплювати її, спідлити — було й є в намірі Москви.