Цар Соловей

Страница 6 из 12

Руданский Степан

І довго піп джмелів слухав,
Не міг з місця встати.
"Ото було вам, панотче,
Дудки не бажати".

А пастух пішов в обору,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.

Гусака лиш забув взяти
У отця святого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.

XII

Чи подужав піп за морем,
Пастух не питався;
Найшов церкву за горами
І до тої вдався.

Там і сповідь проказали,
І запричастили,
І без плати на Великдень
Паски освятили.

Забув пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що день божий з його стада
Все щось пропадає.

А то качка десь пропаде,
А то і овечка,
А то гуски не долічить,
А то і бичечка.

Різно бідний пастух думав.
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.

Напослідок — що робити!
Пастух засідає.
Коли гляне, поміж терен
Німець пролізає.

Пролізає... Ще нічого:
Може, і не красти,
Може, в гості йшов, сердешний,
Та не міг попасти.

От пастух і виглядає,
Що то буде з того.
Німець виліз, кругом глянув...
Ні, нема нікого.

А тут саме коло терну
Череда стояла.
Він живенько за ягнятко —
Та у терен драла!..

"Почекай же, бісів німче!" —
Пастух розважає.
Взяв сопілку, засів знову,
Німця виглядає.

Тілько німець заліз в терен —
Дудка як заграє!
Німець скаче, німець плаче —
Не рад, та гуляє!

І обдерлась сурдутина,
Стало тіло голе;
Німець плаче, німець скаче,
А тернина коле.

І пограла ще сопілка,
И перестала грати,
Ледве живий вийшов німець
І став промовляти:

"Нех же ему маць мордує
З такем дудкем его!
Троха-троха не змордовал
Немца убогего!"

Аж відтоді на долині
Жив пастух щасливо;
його щастя, його долі
Ніщо не мутило.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

I

Що ж царівна злотокрила
На степу гадає?
Чи по неньці-голубоньці
Сльози проливає?

Чи літає в степу, грає?
Чи хазяйством рядить?
Чи затялась із сусідом
І війну провадить?

Чи й її "ламане штуки"
Німці приставляють?
Чи і в неї десятини
Люди вимагають?

Проливала вона сльози
По неньці-цариці,
Та що ж мертвому поможуть
Наші жалібниці?

Проливала вона сльози
У мертвого тіла,
Поховала, й перестала,
І повеселіла.

І жиє собі на полі
Молода царівна,
Куди гляне не погляне —
Земля рівна-рівна!..

Її шати — пишні крила,
Ліжко — пух-травиця,
Дах палацу — синє небо,
А стіни — границя.

В її крилах, злотих крилах,
Слуги й оборона,
Її сила, її слава,
Доля і корона.

І не знає вона смутку;
Не відає горя,
Встане рано, пролетиться
До синього моря.

Умиється, як лебідка,-
І в стару столицю!
І молиться там за себе,
Царя і царицю.

І лроскури лиш дождеться —
На степ відлітає
І о світі, і о людях
Думоньку гадає.

І щасливо упливали
Дні її за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазурами.

То не німці гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.

То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна злотокрила
Ледве не залилась.

II

Раз десятий чи двадцятий
Пташка злотокрила
В синє море купатися
Через небо плила.

І тоненькеє повітря
Крила розсікали,
І на крилах лучі сонця;
Як діамант, грали.

І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.

І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать, собою, як у люстрі,
Пишна, любувалась.

І махнула криленьками,
І на воду сіла,
І облилась вода чиста
Кругом її тіла.

І облилась кругом тіла,
І що ї чарує,
Коло того вона в'ється,
То вона цілує.

Аж тут, мабуть, від причепи
На ту саму пору
Прибув кримчук молоденький
В невидимці к морю.

І поглянув — що за диво!
Дівчина і птиця!
Крила злотом відбивають,
Сама — як зірниця.

І поглянув — серце мліє!
Так би й розтопилось!
Так здається, що б водою
Навкруги обвилось!

Але дівчина на морі,
Як її достати?
Хіба, заким з моря вийде,
Треба почекати.

І обмилася царівна,
І з води виходять,
І на ній вода росою
Сходить і не сходить.

Ніби трудно, ніби нудно
З нею розлучатись,
Ніби б хтілось ще минутку
З нею позостатись.

А царевич чуть не гине!..
Лиш з води ногою —
У царівни стан тоненький
Обвинув рукою.

Вона чує, та не видить,
Мов дух святий з нами,
І злякалась, обмахнулась
Обома крилами.

І, на щастя, невидимка
З голови злетіла.
Той — до кримки-невидимки,
Вона й полетіла.

III

Оглянувся невидимець,
Поминай як звали!
Тілько крила на повітрі
Махами махали.

Полинула голубонька
Десь до полуночі,
І дивилися-дивились
Кримчукові очі.

І дивились, поки любка
В крапку не зменшилась,
Поки й крапка не іщезла,
В небі не розплилась.

"Нехай море висихає,
Камінь розпукає —
Таки знайду тебе, пташко!
Кримчук промовляє.-

Полети ти на край світу,
В ледянеє море,
Заховайся межи пущі,
Високії гори.

Не кримчук я — невидимець,
Коли за тобою
Я не стопчу кругом світу
Босою ногою.

О, найду я тую пташку,
Впаду на ї груди,
І чи миром, чи війною
Моя вона буде".

І насунув невидимку,
Зміряв слід очами
І пішов у степ шукати
Дівчини з крилами.

І блукав він по степові
Від самого рання,
І шукав він голубоньки
Зрання до смеркання.

І вже сонце погасає,
Вечір вечоріє,
Кримчук видить: на степові
Насип зеленіє.

Кругом насипу крутого
Утоптане поле,
Кругом поля все чорнобиль,
Перекотиполе.

І іде він через поле
Да і розважає:
"Коли поле так убито,
Хтось тут жити має.

Може, якраз попаду я
Пташку злотокрилу?"
І проходить через поле,
Лізе на могилу.